ГЛАВА 1. Агентство "Випадкових" знайомств терміново шукає… діда

Люди хибно вважають, що найромантичніший день у році – це чотирнадцяте лютого. Але Катя, власниця «Агентства "Випадкових" знайомств» точно знала, що справжня магія ховається в іншій даті.

– Тридцять перше грудня, – дівчина обвела червоним маркером число у календарі.

Чомусь вже так повелося, що люди у грудні бажають поставити усі галочки у тому списку, який склали ще на початку року. Скинути зайві кілограми, обрати цікаве хобі, дочитати гору книг, що припали пилом на полиці. І звичайно зустріти своє кохання. І якщо Купідон спізнювався, до роботи бралася Катя.

Цілий місяць дівчата з Агентства випадкових знайомств трудилися наче пчілки в полі. Вони підбирали для Попелюшок Принців, а для Красунь зачарованих Чудовиськ. Але під кінець року Катя сиділа в офісі сама та сьорбала холодний чай. Вона відкрила книгу, яку взяла зі стосика, який мала прочитати за цей рік. Та не перегорнула першу сторінку, коли у двері постукали.

– Заходьте, – крикнула.

Інстинктивно глянула на стіну досягнень. За час роботи Агентства там зібралося не одне фото щасливих пар, які поєдналися завдяки її зусиллям. Дівчина навіть витягнула з шухляди липку стрічку, аби прикріпити ще одну світлину, – бо в тому, що до неї завітали аби подякувати та подарувати знімок вона не сумнівалася.

Але у кабінет увійшла літня пані, якої вона раніше не бачила. Жінка була одягнена у тяжке дерматинове пальто, на голові берет, а у руках сумка від Валентіно, щоправда, замість бігунця була скріпка.

– Доброго дня! «Агентство "Випадкових" знайомств»? – ввічливо запитала бабуся.

– Так, – усміхнулася їй Катя. – Прошу, сідайте. Чаю? Кави? – запропонувала.

– Чашечку легкого чаю, якщо ваша ласка, – мовила пані.

Катя завертілася біля чайника. І вже через мить поставила перед жінкою запашний напій. А незнайомка розстібнула сумку та дістала звідти пакетик з пиріжками.

– Пригощайтесь. Домашні, з яблуками. Ще теплі, – виклала на стіл випічку. – Мене звати Валентина Семенівна. А ви…

– Катя, – представилася власниця. – Дозвольте вгадати, – дівчина постукала себе вказівним пальцем по підборідді, – ви прийшли, аби знайти дружину для вічно заклопотаного сина?

– Ні, – весело відповіла бабуся.

– Для розчарованої в коханні доньки? – потягнулася за пухким пиріжком.

– У мене три доньки та син і всі щасливо одружені.

– Шукаєте пару для когось з онуків?

– Не вгадали, – засміялася.

– Тоді…, – почала Катя. Але не договорила, бо запхала у рот половину пиріжка.

– Я прийшла, аби ви знайшли чоловіка для мене.

Єдине, що завадило Каті розсміятися, – це ж точно був жарт, – пиріжок. Дівчина, тамуючи усмішку, пережувала тісто і чекала. Ось-ось бабуся гигикне і скаже, що прийшла в Агентство, аби звести молоденьку сусідку, яка допомагає їй заносити сумки від зупинки до дому чи хоче засватати сина своєї подруги. Але пані мовчала. І Катя німувала.

Пауза непристойно затягнулася.

І чим більше спливало часу, тим краще дівчина розуміла, що попри веселий блиск в очах та хитринку на губах, бабуся не жартувала. Катя запила пиріжок холодним чаєм і запитала:

– Валентино Семенівно, а скільки вам років?

– Сімдесят п’ять.

– І ви хочете знайти чоловіка?

– Для цього я й прийшла до вас, – лагідно усміхнулася.

Катя знову замовкла. Все чекала на «Та жартую!». А поки цього не сталося, вирішила поводитися професійно.

– І якого чоловіка ви шукаєте?

– А за якими критеріями ви поєднуєте пари? – пані витягнула шию.

– Загалом ми зводимо пари «випадково». До нас приходять друзі самотніх людей і просять підшукати їм кохання. Наші клієнти не знають, що їх звело агентство, – зазвичай чоловіки та жінки негативно ставляться до фірм, які надають такі послуги. А от коли їх сватають друзі…

– Отже я апріорі не можу бути вашою клієнткою? – сумно запитала пані.

– Для вас я зроблю виняток! – пообіцяла Катя.

Заметушилася. Одна шухляда. Друга. Третя. Де ж та анкета? Ось!

– Почнемо з віку. Скільки років має бути вашому обранцю?

– Від шістдесяти п’яти до дев’яноста.

Катя глянула на листок. У анкеті навіть графи такої не було! Максимальна вікова шкала її клієнтів шістдесят.

– Що ж…, – дівчина олівцем дописала вік кандидата.

– Ви не подумайте на мене нічого поганого, – виправдовувалася бабуся. – Я не ганяюся за молодими.

Власниця зі здивуванням подивилася на клієнтку. Шістдесят п’ять може бути молодим в уявленні лише сімдесятип’ятирічної людини.

– Просто мені потрібен чоловік з пенсією.

Катя округлила очі.

– Я не бажаю бути утриманкою, – твердо заявила. – Сама маю хорошу пенсію. Але зустрічатися з чоловіком, якого доведеться водити по пенсійному фонді та збирати для нього документи – не хочу. Ненавиджу цю паперову бюрократію. З тієї ж причини не бажаю знайомитися з чоловіком, якому за дев’яносто. Не дай Боже швидко помре, а мені потім бігай та довідки збирай. І похорон – це такі клопоти!