Бонус: тато і три доньки

Я вже місяць жила сама, але веселощі у нашій родині не закінчувалися. Дізнавшись про те, що батько старіє, і здоров’я його починає здавати, дві його доньки від першого шлюби вирішили негайно відвідати батьку. Заради нього вони готові були навіть приїхати з іншого кінця Франції. Софі, молодша з сестер, купила квиток на літак, а Стефані, старша, взяла з собою свого друга і татового знайомого Юбера, і вони приїхали автівкою.

Прикол був у тому, що Стефані я знала давно, а от Софі і не підозрювала, що я взагалі існую в цьому світі. На щастя, перед її приїздом батько таки додумався розповісти їй цю страшну таємницю. І от тепер він подзвонив мені, щоб запросити на недільний сімейний обід.

- Ми з Юбером заберемо тебе у Страсбурзі на машині.

- Та я можу і потягом доїхати.

- Ні, ні, ми заберемо тебе, нащо тобі ще й за квиток платити.

- Так бензин коштує дорожче квитка, - заперечила я.

- Слухай, це не ти за нього платиш!

- Гаразд, але потім щоб мені не говорили, як багато для мене роблять, а я тут не стелюся перед людьми.

- Та ти що, з глузду з’їхала, це ж не твоя родина з Батьківщини, тут такого ніхто один одному не скаже! - батька зареготав, і я почула сміх на задньому плані. - От бачиш, вони всі над тобою сміються, це ж дурня!

Я промовчала про те, що батько вже третій місяць дорікає мені тим, що Жаклін допомогла мені вступити до університету, а от я не хочу з нею гуляти і проводити багато часу.

- Ну добре, тоді в неділю під’їжджайте до одинадцятої.

- Так, цілую, донечко, - раптом сказав тато на прощання. Я уявила, як зворушилися, сидячи на дивані, мої сестри та Юбер.

В п’ятницю, коли я вчилася в університетській бібліотеці, у мене задзвонив телефон. На екрані висвітилося, що це батько. Взявши мобільник, я пішла до виходу, адже в бібліотеці не можна говорити.

- Алло, - прошепотіла я, відчиняючи двері.

- Алло! - загорлав на тому кінці тато.

- Так, алло, - тихенько відповіла я, оскільки ще не до кінця вийшла з приміщення.

Тут батько теж перейшов на шепіт і невпевнено спитав:

- Це... це Полін?

- Так, це Полін, що ти хотів? - вже нормально відповіла я.

- А, нарешті, - знову заговорив звичайним гучним голосом батька. - Хотів спитати, чи все у нас в силі на неділю.

Проговоривши десять хвилин ні про що, ми попрощалися, знову ласкаво і ніжно, а потім я весь день ходила і ледве стримувала сміх, згадуючи, як тато не розумів, хто йому відповів по телефону.

Насправді я дуже чекала на неділю, тому що вже передчувала цей театр. Адже колись Стефані і Юбер вже приїжджали до нас, і тоді батька просто оперло від бажання показати, який він чудовий татко. Він бігав навколо мене, грав зі мною в доміно, кожні п’ять хвилин питав, чи все в мене гаразд, переживав за якусь подряпину у мене на обличчі. Тому я ні хвилини не сумнівалася, що цього разу буде те саме.

І я не помилилася. Показувати свою неосяжну любов до доньки батько почав вже в Страсбурзі перед Юбером. Ледве я вийшла з дому, як тато вискочив з машини і почав мене обіймати. В обіймах він тримав мене кілька хвилин. Нарешті ми всілися, і Юбер виїхав в сторону села. Повернувшись до мене, батько спитав:

- Як у тебе справи, донечко?

- Все добре.

- Але ти щаслива?

- Так, - щиро відповіла я.

- Це чудово. Коли ти щаслива, щасливий і я! - сказав батько і з гордістю подивився на Юбера, наче очікуючи його похвали.

- Між іншим, за екзамен по альзаському я отримала сімнадцять з половиною балів з двадцяти, - похвалилася я.

Альзаський — це діалект, на якому говорять у нашому регіоні, і який на перевірку виявився не таким вже й легким, як я очікувала.

- Боже, яка ти молодець! - почав посилено мене нахвалювати батько, поглядаючи на Юбера з таким обличчям, наче це він особисто навчив мене діалекту. - Я так пишаюся!

- Так, так, це дійсно круто, - сказав Юбер.

- Йетц кан іх міт дір ельзесиш реде, - сказав батька по-альзаськи, що перекладалося як: “тепер я можу говорити з тобою по-альзаськи”.

- Йо, - сказала я “так”, стримуючи усмішку.

Всю дорогу батька не припиняв озиратися і милуватися мною, при цьому краєм ока поглядаючи на Юбера. Перед в’їздом на гору він набрав Стефані і повідомив, що ми під’їжджаємо, так що вона може гріти їжу, і говорив з нею так само ласкаво.

Ми увійшли до будинку, я розцілувалася зі Стефані, а потім пройшла до вітальні, де на мене чекала Софі. Тато відразу ж підскочив до нас.

- Полін, це Софі.

- Доброго дня! - сказала я, і ми розцілувалися.

- Софі, це Полін, - продовжував батько. - Моя донька. Моя найулюбленіша донька, - тут він притис мене до себе в обіймах і не випускав десь три хвилини.

Я помітила, що Софі якось дивно стисла губи, і зрозуміла, що вона, схоже, теж ледве стримує сміх. Але тут Стефані покликала нас обідати.

За столом комедія продовжувалася.

- Ви уявляєте, вона отримала сімнадцять з половиною балів по альзаському! - майже кричав батька.

- Оце-то так! - захоплювалися сестри.

- Я так пишаюся! Ви не уявляєте, який я щасливий, що Полін вступила до університету! Скільки зусиль я приклав, як це було непросто, але тепер вона навчається, це так прекрасно.

- Так, так, - підтакували сестри.

- Ти щаслива? - знову спитав батько, повернувшись до мене.

- Так!

- Коли щаслива моя донька, щасливий і я, - повідомив батько вже Стефані і Софі.

- Це правильно, - сказала Стефані.

- Я зняв їй неймовірну квартиру, щоб моя донечка жила у комфорті, - несло батьку далі.

Ну так, аж чотирнадцять квадратних метрів зняв за двісті вісімдесят євро, в той час як Софі ненав’язливо повідомила, що своїм синам знімає хати за чотириста п’ятдесят кожному.

- Чудово, - хвалили батька навперебій Софі і Стефані, а він гордо розпрямляв плечі.

- А ви бачили, як добре вона тепер говорить французькою?