Великодні канікули

Я вже забула ті часи, коли я чекала канікул з нетерпінням, тому що в цьому селі з батьком моєю мрією було вчитися з ранку до вечора. Але у Франції люблять багато відпочивати, а тому останні в навчальному році канікули почалися на початку квітня.

Я уявлення не мала, чим мені займатися ці два тижні. Батько останнім часом економив як міг, а тому нікуди не виїжджав. Але цього разу я вирішила вмовити його відвезти мене на екскурсію до концтабору на сусідній горі.

- Як ти мене задрала! - закричав тато, ледве почувши моє прохання. - Та там же білет платний!

- Шість євро на людину.

- Жах! Добре, поїдемо, але я туди не ввійду, тільки за тебе заплачу. Тому що витрачати дванадцять євро я не збираюся, та ще й на якусь фігню. Я в цьому таборі вже сто разів бував, в дитинстві, після війни, коли на території скелети лежали, - якось радісно згадав батько.

- Чудово, давай завтра.

Наступного дня батька був у досить непоганому настрої, і я навіть подумала, що, може, він все-таки піде зі мною, а то самій нудно ходити. Але, коли після обіду ми сіли до автівки і виїхали, настрій у батька зіпсувався.

Стояли теплі дні, і в машині, прогрітій на сонці, було душно. Я трохи відчинила вікно.

- Тобі що, жарко? - закричав тато.

Починається. Щоразу в теплу пору року ми з батьком сваримося через те, що я хочу відкрити вікно, а від проти. Потім я хочу його прикрити, а він знову проти.

- Так, тут душно.

- Ти взагалі охрініла! Закрий негайно, тому що якщо ти застудишся, то я тебе відразу додому відправлю, ти мені тут хвора непотрібна!

Мені довелося підкоритися.

- Подумати тільки, ночами вона вмикає обігрівач, а ту їй жарко!

- Тому що ночами холодно через те, що ти не рухаєшся.

- Дурня, ти знову несеш маячню! Це все манери твоєї матері, провітрювати.

За кілька хвилин батько опустив вікно зі своєї сторони.

- Тобі жарко? - за насмішкою спитала я.

- Так, але я знаю, чому мені жарко, це не тому, що тобі жарко!

Я стримала сміх, боячись, що інакше він закриє вікно.

Приїхавши до табору, ми пішли в центральну будівлю. Я зупинилася посеред залу, не розуміючи, де тут каса. Озирнулася, сподіваючись, що батька допоможе, але він стояв в трьох метрах від мене і кричав:

- Чого стала, он каса, іди сама за свої гроші купуй, я-то тут до чого!

Я ходила по концтабору дві години. Спробувала приєднатися до екскурсоводу, але він занадто багато і нудно розповідав про історію Другої Світової, тож я плюнула і пішла оглядати бараки сама. Це було цікаво. Карцер, нари, кімната для покарань і медичних дослідів, крематорій, газові камери навіювали смуток, хоча й виглядала сучасно після реставрації. Я прочитала всі стенди, наробила фотографій, і повернулася до батька. Він чекав мене біля входу.

- Ну нарешті, що там можна робити стільки часу? - пробурчав він.

Я розповіла про свої враження, які мало його цікавили, і запитала, чим же займався батька, поки я культурно збагачувалася.

- Та я спав у машині півтори години. Потім поговорив з якимись людьми. Вони мені такі кажуть, мовляв, з екскурсоводом можна до шостої вечора тут стирчати. Я як це почув, зразу їм сказав: якщо вона тут зависне так надовго, то я поїду додому, хай пішки йде, тут всього лише п’ятнадцять кілометрів по горах.

Дуже мило. Наче він мене щодня так довго десь чекає.

Тут тато запропонував поїхати до ресторану вище по горі і з’їсти морозива. Я погодилася, хто ж відмовиться.

В приміщенні ми були одні. Я повільно їла морозиво, тато помішував каву і вийняв свій гаманець, щоб повернути мені гроші за білет. Він відрахував монетки і кинув їх на стіл. Хвилину задумливо на них дивився, потім взявся перераховувати.

- Раптом я тобі зайве дав, - пояснив він.

Я засунула монетки до інших грошей в гаманці.

- Ого, у тебе так багато монет, - сказав тато.

- Так, потрібно їх тут витратити, все одно у себе на Батьківщині я їх не обміняю.

- Що?! - закричав батько на весь ресторан. - Ні, не смій їх витрачати! Ти маєш їх берегти і економити до кінця літа, а краще довше.

- Навіщо?

- Як це навіщо? А якщо літак затримають, на що ти їжу в аеропорту купиш? Я не даю тобі паперові гроші, щоб ти їх своїй старій матері не надіслала. Так що бережи ці монети!

- Так в аеропорту поїсти максимум десять євро, а у мене тут сорок, - я не стала коментувати фразу про паперові гроші.

- Це неважливо, ти маєш їх берегти. От нащо тобі зараз їх витрачати?

- А раптом мені щось знадобиться.

- Тобі нічого не треба, у тебе все є. Подумати тільки, вона ні копійки зекономити не може, їй все потрібно зразу просрати. Точно як мати. Ну і дурепи, як можна так жити.

До кінця дня батько бубонів, як важливо нічого не купувати на ці злощасні монети.

За декілька днів мені написала моя подруга Аня і запропонувала сходити на безкоштовний концерт. Я з радістю погодилася, знайшла необхідну електричку, і спустилася донизу повідомити про все це тата.

- Тату, завтра я їду до міста, піду з Анею на концерт.

Батько кивнув, не відриваючись від газети.

- Я поїду потягом о 8.24.

- Добре, я відвезу тебе на вокзал, - нарешті відреагував батька. - Це, мабуть, платно, концерт?

- Ні, не хвилюйся.

- Та мені пох, я б усе одно ні на що грошей не дав, - він встав, взяв з тумбочки розклад електричок. - Слухай, але ж цей потяг не ходить в цей час.

- Це ще чому?

- Ну ось, тут, у помітках, вказано, він ходить з сусіднього селища тільки перед Новим роком.

Я взяла розклад.

- Ні, мається на увазі, що він їздить починаючи з цього селища, а не з міста Сен-Дьє, перед Новим роком. В інший час він їде з міста.

- Що ти верзеш, тут все чорним по білому!

- Я вважаю, що я маю рацію.

- Ну якщо ти маєш рацію, от завтра і стій як дурепа, чекай на нього. Взагалі, в Сен-Дьє потяги не ходять, там залізна дорога зламана, тільки автобусом.