Коли почуття гумору відпочиває

День не задався зранку. Тобто, почалося-то все як зазвичай. Батька зранку був всім незадоволений і бубонів, як же він втомився відвозити мене з гори на вокзал. Ледве я вийшла з машини, як він відразу газонув у невідомому напрямі, вочевидь, аби не бачити доньку.

Я доїхала до курсів, повчилася, повернулася на вокзал Страсбургу, поговорила з мамою, адже батько досі забороняє мені розмовляти по телефону з будь-ким в домі при ньому. На щастя, я не виглядаю повною дурепою, тому що вся молодь, яка товчеться на вокзалі в очікуванні своїх електричок до передмістя, тільки й розмовляє по вайберу, скайпу і іншим хай-тек штучкам.

Дивні речі почалися коли, договоривши, я поклала слухавку і пошукала платформу з моїм потягом на табло. Але там чомусь не було ні номеру перону, ні назви моєї електрички. Я зачекала хвилин п’ять, але нічого не з’явилося. І тут до мене дійшло. Я згадала, що в певний проміжок часу денні потяги не ходять через ремонт залізної дороги.

- От чорт! - я судомно витягла папірець з розкладом. Так і є, в самому кінці, серед всіх умовних поміток я знайшла напис, який повідомляв, що електрички з одинадцятої до шістнадцятої години не їздитимуть найближчі три тижні.

Я набрала номер батька, сподіваючись, що він допоможе мені вирішити цю проблему.

- Чого тобі? - спитав він, ледве взявши слухавку.

- Ти в курсі, що мій потяг не їздить з сьогодні і до п’ятого квітня?

- Ну так візьми наступний.

- Вони всі не їздять до четвертої вечора.

- Господи, як же ви мене всі дістали, як же все це складно, за що ж мені все це, - шепотів батько, шукаючи свій екземпляр розкладу. Він довго пихтів, а потім сказав: - Ти повинна взяти потяг до Мользайму на 13.10, а звідти о 13.30 відходить автобус, який розвозитиме всіх по містечках.

- На 12.10.

- Що?

- Тут є потяг на 12.10, через п’ять хвилин, - сказала я, і кинулася до виходу на платформу.

- Що ти несеш, де ти це побачила? - закричав батько. - А так, дійсно, ось він. Коротше, ти все зрозуміла?

- Але я не знаю, де в Мользаймі цей автобус.

- Та мені пофігу, там знайдеш десь біля вокзалу. Це твої проблеми. Все, бувай.

Я сіла якомога ближче до виходу з потягу, приготувавшись бігти стрімголов, адже автобус відходив через п’ять хвилин після прибуття електрички. Коли ми вже під’їжджали, я стала біля дверей поряд з такою є загубленою дівчиною і почала шукати за вікном зупинку.

- Ви теж не знаєте, де автобус? - спитала дівчина.

Я кивнула.

Виявилося, що автобус дійсно був біля вокзалу. Я сіла в нього, і решту подорожі подолала без пригод. Батько, як справжня турботлива людина, навіть на зателефонував дізнатися, як там у мене справи.

На обід тато варив спагеті. Я переодягалася зверху, коли почула дикий крик з кухні:

- Лайно, як же я втомився, коли ж скінчаться ці муки, от лайно, сучко!

Я спустилася донизу і пройшла повз батька, не зумівши стримати сміх. Він підняв голову і заревів:

- Замовкни, я всі спагеті розсипав на хрін, не смій іржати, це трагедія!

Після обіду від усіх цих пригод у мене розболілася голова. Як на зло, батько пішов зі мною на пообідню прогулянку, для того, щоб повідомити мені важливу, на його думку, річ.

- Отже, я знайшов об’яву квартири, і я збираюся її купити.

- Справді? - я не зраділа, і, як виявилося, не дарма.

- Так! Вона буде готова за два роки.

- Ну, мені треба подумати, - та він знущається, чи що?! Чому не можна купити готову квартиру, в яку я відразу заїду і заживу нормально?!

- Я точно впевнений, що куплю її, і твоя думка мене не цікавить!

- Дуже мило.

- Якби ти не була б такою дурепою, я б питав, що ти про все це думаєш, але ти повна дурепа, і, якщо я тебе слухатиму, то ніколи нічого не зроблю!

Взагалі-то, він і не слухаючи мене ніколи нічого не робить, але я втомилася від всього цього, тож просто кивнула. Ми мовчали всю прогулянку, тому що я не можу розмовляти наче нічого не сталося з людьми, які мене бісять. Батька, однак, образився на мене за це.

- Подумати тільки, їй немає про що поговорити з рідним батьком, та вона взагалі офігіла! Як же мені не пощастило, у мене в цьому житті не було ні однієї нормальної жінки, і всі діти у мене також відбиті!

- У мене голова болить, - намагалася я виправдатися, хоча й здогадувалася, що це марна справа.

- У мене від тебе все болить, і нічого, я ж терплю! Господи, коли ти поїдеш в травні на канікули, я вип’ю склянку горілки на радощах.

Гадаю, я б випила дві.

Наступного дня я відчула себе як у тих американських фільмах, де школярів розвозить по домівках автобус, тому що я їхала з купою ліцеїстів з Мользайму. Не вистачало тільки крутих хлопців, які, входячи до салону, відразу починають лізти до інших та битися.

Тато був похмурий, як ніколи. Ледве я переступила поріг будинку, як він відразу спитав, що я думаю про ту квартиру. Я почала щось мимрити.

- Ні, все-таки ти страшенно тупа, добре, що я роблю все не подумавши, інакше так і залишився б на твоєму рівні.

- Мені не подобається ця квартира, я не хочу її, - сказала я.

- Ах он як? Знаєш, що я тобі скажу? Я більше нічого не шукатиму і не купуватиму! Ти мене задрала, ти повна дурепа, Господи, яка ж ти недолуга донька! Точно, як твоя стара мати!

Після цього крику батько пішов на кухні варити обід, в процесі він обговорював сам з собою мене.

- Яка ж вона ідіотка. А? Правда, ідіотка? Так, звичайно, ідіотка.

Після напруженого обіду діалоги Вілара з Віларом продовжилися. Батько мив посуд, я робила уроки і слухала таку розмову знизу:

- Ой, Вілар, що це? Що це таке, Вілар? От лайно!

Дописавши твір, я спустилася донизу, з’їла йогурт, і помила за собою ложку. Потім пішла одягатися на прогулянку. Коли я знову потрапила в поле зору тата, він обрушився на мене з черговою претензією:

- Ти помила ложку, я мою чашку від кави складно було помити? Перетрудилася, чи що?