Квартирне питання

Ми з батьком трохи закинули рішення нашої проблеми з покупкою квартири. Мене вкрай втомили його впертість та крики в стилі: “Я все купую для себе, мені пофіг на твою думку!”. А тата мучили думки про витрачання грошей, тому він майже місяць не підіймав тему житла. Але ось, на початку весни, батька знайшов в газеті об’яву про продаж не поганої квартири за відносно недорогою ціною.

- Завтра поїдемо за цією адресою, подивимося, що там за будинок і квартира. Головне — не заблукати! - сказав батько.

Почувши це, я схвилювалася. По-перше, тому що ми б обов’язково заблукали, і тато звинуватив би в усьому мене, як відбувається завжди, коли ми їдемо на нове місце. По-друге, я так і не зрозуміла, готова ця квартира, чи ще будується, тому що чекати півтора року в селі, як пропонував батько останнього разу, я не збиралася. Я спробувала вгамувати своє збудження, тому що відразу зрозуміла: все пройде дуже непросто. Батька знайде сто причин, чому не можна купити цю квартиру, і, як завжди, буде сам собі суперечити. Це, до слова, його улюблене заняття. Наприклад, нещодавно сталася така ситуація.

Я накривала стіл до обіду, і дістала з шафки склянку для себе. Побачивши це, тато гнівно закричав:

- Ти поставила склянку тільки для себе, а мені, по-твоєму, не треба? Господи, яка ж ти егоїстка, я таких ще не зустрічав.

Наступного дня я поставила склянку і для батька. На що він відреагував так:

- Нафіга мені ця дурна склянка, я не хочу пити!

Я поспіхом прибрала склянку назад.

Коротше кажучи, я передбачала деякі складнощі в цій поїздці. Але ніхто не чекав на такий жах.

Ми виїхали відразу після обіду, і, як не дивно, без особливих труднощів знайшли район і будинок на затишній вулиці біля парку. На моє щастя, будинок був вже майже добудований.

- Тут досить непогано, - сказав батько, коли ми обійшли навколо будівлі і підійшли до вхідних дверей. - І він майже завершений.

- Так, мені тут подобається.

- Можливо, я куплю тут квартиру, - тато рішуче увійшов всередину.

Ми піднялись на другий поверх, в бюро рієлтора. Назустріч нам вийшла молода жінка.

- Доброго дня!

- Доброго дня! Я хотів би поговорити з вами про квартиру для моєї дочки.

Жінка поглянула на двері позаду неї.

- Розумієте, у мене зараз зустріч з клієнтом. Ви не могли б погуляти десь годинку? А потім ми з вами все обговоримо.

Татові ця пропозиція зовсім не сподобалася, але він кивнув і спробував посміхнутися.

Ми вийшли на вулицю і почали шукати яке-небудь кафе. Татові раптом перестало подобатися усе: район незручний, забагато емігрантів, та й кафе нормального немає.

Нарешті ми зайшли в якийсь заклад, який живо нагадав мені бар “Алібі” з серіалу “Безсоромники”. Тут всім завідувала ділова жінка, за столом і стійкою сиділи чоловіки-завсідники, а в самому кінці залу стирчав якийсь явно ненормальний тип, з бородою до грудей, брудним волоссям і одягом. Побачивши мене, він замахав руками і заусміхався. Я відразу відчула себе не в своїй тарілці, тому що терпіти не могла бари типу “Алібі”, і тому що була тут єдиною дівчиною.
Ми всілися за столик, замовили каву і сік. Батько ледве не вдавився, коли побачив, що вартість напоїв обійшлася йому аж в шість євро. Але потім він відволікся, розмовляючи з завсідниками про купівлю квартири.

Під кінець нашого перебування в барі бородатий, який махав мені щоразу, коли я хоч на секунду ловила його погляд, підійшов до нашого столику.

- Скільки років цій дівчині? - спитав він.

- Вісімнадцять, - відповів тато.

- Можна мені з нею познайомитися?

- Та ти чого, офігів чи що, вона ж моя донька! - несподівано жваво кинувся мене захищати батько.

- Ти не маєш заважати відвідувачам! - закричала хазяйка бороданю.

- Так я не заважаю, я просто веду дискусію, - і він знову повернувся до мене.

- Ні, ти заважаєш! Сядь на місце! - надривалася хазяйка.

Ми з батьком попрощалися і пішли назад до будинку.

- Подумати тільки, цей старий придурок захотів з тобою познайомитися! Ненормальний! - обурювався тато.

Ми знову піднялися до рієлтора, вона вийшла нам назустріч.

- Ви знаєте, тут така справа. До мене зараз прийшов інший клієнт. У нього була призначена зустріч на цей час, а я забула. Вибачте.

- І що ж нам робити? - ледве стримуючись, спитав батько.

- Давайте призначимо вам дату і час. Так ви точно потрапити до мене. Сьогодні у нас середа. На коли вам зручно?

- Ну давайте в п’ятницю після обіду, - похмуро сказав батько.

- Чудово. П’ятниця, о третій. Я чекатиму на вас, - рієлтор простягнула нам буклет з рекламою будинку та карточку з запрошенням на зустріч.

- До побачення, - тато потяг мене за собою.

В машині він кричав:

- Ні, ти бачила цю козу?! Я витратив годину свого життя та шість євро на цю каву-лайно, а вона забула про те, що в неї вже призначено на цей час! Коза тупа! Я принижений! Шість євро витратив! Я ще подумаю, чи їхати нам в п’ятницю до неї на зустріч! Тут все просто жахливе! - далі він перелічив сто причин, чому не варто купувати цю квартиру.

Я відчула, що у мене розболілася голова, як завжди, після сумісного проведення часу з батьком.

Але тато не заспокоювався.

- Я думаю, що на фіг не слід купувати ці квартири, - заявив він. - Краще я куплю собі будинок на колесах. Звалю на ньому подалі від усіх дурних людей. Але важко знайти будинок на колесах з двома роздільними ліжками. А мені потрібен саме такий, щоб для тебе було місце. Я ж не буду разом з тобою спати.

Я відвернулася, щоб батька не побачив усе, що написано в мене на обличчі. Ні, будинок на колесах і подорожі — це дуже цікаво, але він що, реально гадає, що я витримаю з ним довше години в такому тісному просторі?

Розмріявшись, тато виїхав не на ту дорогу.

- Лайно, це ж траса, яка веде до Кольмару! Чорт, ми їдемо в протилежну сторону!