Складна справа

В середині лютого, на зимових канікулах, батько згадав, що мені таки треба якось вступити до університету цього року. Вір дізнався, що тут абітурієнти створюють на спеціальному сайті своє досьє, яке розглядає комісія, і вирішує, хто вступає, а хто ні.

Оскільки я скінчила школу в іншій країні з іншою системою навчання, батько вирішив зателефонувати на гарячу лінію сайту, аби дізнатися всі деталі, і чи взагалі я можу вступати. Мені якраз прийшла нова сім-картка з тарифом десять євро на дзвінки по всій Франції, і батька заявив:

- Подзвонимо з твого телефону, тому що я на це лайно гроші витрачати не буду.

В призначений ранок батько всівся до столу, поклав перед собою папір, ручку, ноутбук з відкритим сайтом. Я набрала номер і дала йому слухавку.

Але вже за кілька секунд стало зрозуміло, що це погана ідея. Тато не міг втримати телефон, весь час щось збивав, і нарешті загорлав:

- Лайно, як мене дістали ці телефони, зателефоную зі свого! Але якщо в мене знімуть гроші за це, я тебе приб’ю!

Я подумала, що, здається, гарячі лінії завжди безкоштовні, але промовчала, знаючи, який це стрес для батька — робити щось для інших.

З його старої кнопкової “Нокії” справа пішла краще, і ось він вже розмовляв з жінкою-консультантом. Тато розповів всю мою історію, жінка йому щось довго пояснювала, тато запис детальний конспект, наче старанний студент, іноді незрозуміло до чого заливався сміхом маніяка, похрюкуючи при цьому.

Він поклав слухавку з виглядом людини, яка знає усе.

- Коротше, жінка сказала, що ти можеш реєструватися на цьому сайті, потрібно просто усюди в досьє сказати, що ти іноземка.

За обідом батько урочисто заявив:

- Зараз поїмо і сядемо все робити! Вона сказала, що це займе чимало часу, але я впевнений, я-то все зроблю швидко.

Тато хотів взяти у мене з тарілки лист салату, але змахнув рукою з такою силою, що салат розлетівся по всій кухні.

Після їжі я принесла ноутбук до кухні. Ми відкрили сайт.

- І де тут створювати досьє? - запитала я.

- Ось, натисни на оце, - він тицьнув пальцем в напис, який означав щось типу “записатися”.

На екрані висвітилося вікно, куди потрібно було ввести номер досьє та пароль. Батько вийняв свій конспект, і, не давши мені поміркувати, наказав:

- Ця баба сказала, що треба писати, що в тебе немає номеру. Пиши давай!

Я ввела в рядок те, що тато законспектував, розуміючи, що ми робимо якусь дурницю.

- А пароль?

- Не знаю, напиши ім’я твоєї матері.

Я написала і натисла ентер. Висвітилася помилка доступу.

- Ти що, не можеш написати “Інесса”? Пиши по буквах!

З другої спроби знову висвітилася помилка. Я повернулася назад, батько кричав:

- Лайно, ви самі не вмієте користуватися своїм комп’ютером, як мене дістали ці технології, і люди, які ними користуються, ви всі тупі!

Поки він бігав туди-сюди кухнею, я зрозуміла, що це вхід в досьє, яке спершу належало створити. Внизу сторінки я клікнула на відповідний напис.

- Іди сюди! - покликала я тата.

- Чудово, зараз ми швиденько зареєструємося, - сказав він.

Але раптом виявилося, що жінка з гарячої лінії мала рацію. Ми сиділи за комп’ютером рівно дві години, це була складана і нудна справа. Батько махав своїм папірцем, сам не міг розібрати, що він там законспектував, час від часу питаючи:

- Слухай, а до чого я тут це написав взагалі?

За цей час тато дізнався про мене багато нового, починаючи від оцінок у школі і закінчуючи хобі, яке теж слід було вказати.

В один момент робота зайшла в глухий кут. Щоразу, коли я намагалася перейти на наступний етап заповнення анкети, мені видавало, що в досьє на попередній сторінці помилка. Батько впав у ступор, тупо сидів, дивився в екран і потискав плечима. Я ж намагалася знайти вихід, щось виправляючи. Нарешті я знайшла вихід, але тато залишався у ступорі.

- Дивись, вийшло! - штовхнула я його.

- А як ти це зробила? - спитав він.

- Я не знаю.

- Так, я теж, - і ми продовжили.

Батько випив дві таблетки від голови, чотири чашки кави, але ми таки зареєструвалися. Коли я все перевірила, зберегла і закрила ноутбук, він сказав:

- Лайно, як я втомився.

- Підеш на прогулянку?

- Так, треба подихати свіжим повітрям.

Під час прогулянки тато говорив:

- Ти бачиш, який у тебе батько! Та ти без мене нічого зробити б не змогла, але я тобі допоміг, я такий розумний!

Я не була впевнена, що ми все зробили правильно, але, схоже, батько в цьому не сумнівався.

- Ти завтра будеш дзвонити своїй матері?

- Так, і я розповім їй всю цю історію.

- Так, - випнув груди тато. - Так, розповіси їй, який я молодець, я найрозумніший! До речі, якщо ти вступиш, я куплю тобі квартиру в місті. А якщо не вступиш, повернешся на Батьківщину на заводі працювати, - від посміхнувся, віддаючись мріям.

За тиждень ми поїхали до Кольмару на зустріч з Жан-Жаком, який викурив усі цигарки, і йому негайно потрібно було купити ще два блоки у батька.

Коли все було укладено, ми прийшли до кафетерію поїсти. За кавою батько сказав:

- Слухай, Жан-Жак, десь за місяць, коли я відшукаю гроші, ти замовиш мені по інтернету смартфон.

Жан-Жак повернувся до мене:

- Ти б змогла навчити тата користуватися сучасними телефонами.

Я скромно посміхнулася і кивнула, уявляючи, яке ж це буде пекло, адже батька за кілька місяців життя зі мною навіть фотографувати на телефон не зміг навчитися, не кажучи вже про те, що, не дивлячись на мої пояснення, він так і не зрозумів різницю між вай-фаєм та мобільним інтернетом.

- Та навіщо вона мені, Жан-Жаку, ми тут нещодавно реєструвалися для вступу до університету, я так їй допоміг, я побільше неї зрозумів! Та я тепер все знаю, я майже хай-тек! - кричав тато.

Жан-Жак поблажливо посміхався, але батько цього не помічав, продовжував розповідати, який він розумний, розмахувати руками, і врешті решт впустив цукерку, яку він збирався відкрити, у каву. Він лаявся на всіх мовах, намагався виловити цукерку, але вона ковзала і не давалася. Ми з Жан-Жаком ледве стримували сміх. Нарешті тато витяг цукерку, ніяк не міг її розкрити, заляпав все навколо кавою, продовжуючи матюкатися.