Недолуга донька

Цього дня тато лютував зрання. Кілька днів тому сніг розтанув, і батько кричав на всю долину:

- Все, я можу сказати однозначно: зима скінчилася!

Це, до речі, татова улюблена фраза. Кожної зими, як тільки трохи теплішає, він її говорить усюди, а потім страшенно дивується, поли знову холоднішає. Те ж саме відбувається і влітку: ледве трохи падає температура, батька тут як тут зі своїм: “Я впевнений, літо скінчилося!”.

Так ось, ця зима була довга та страшна, а тому вчора сніг випав знову, та ще й з подвоєною силою. Зранку, везучи мене на вокзал по замерзлій та засніженій дорозі, тато ледве втримував машину у рівному положенні, вона так і норовила злетіти з гори, але, не дивлячись на це, у нього залишалися сили примовляти:

- Лайно, як ти мене задовбала, через тебе я повинен їздити в таку погоду, але нічого, довго це не триватиме, я тебе вигоню звідси на хрін, подумати тільки, мені в моєму віці такі навантаження протипоказані, щоб я в свої роки такою дурнею маявся, як ти мене втомила.

До вокзалу ми дібралися живими, і наступні декілька годин я насолоджувалася татовою відсутністю. Але коли, повернувшись з навчання, я сіла до батька в машину, стало зрозуміло, що становище не покращилося.

- Зараз поїдемо до Дорлісхайму, мені потрібно негайно змінити шини з літніх на зимові, - і тато натис на газ.

Наскільки я знаю, нормальні люди міняють шини ще в кінці осені, але, оскільки батько впевнений, що зима скінчилася назавжди, йому для цього потрібно майже злетіти з дороги.

Всі двадцять хвилин, які ми їхали в це невеличке містечко з торговельним центром і шиномонтажем, тато бурчав:

- Як ти мене задрала, яка ж ти недолуга донька, ну і сімейка у мене, як же мені не пощастило, я для тебе все, а ти така невдячна.

По приїзду батько довів мене до кафетерію і дав десять євро:

- Іди їсти сама, у мене аерофагія, я поки з шинами розберуся. Що ти будеш? - спитав він, глянувши на меню.

- Ну, ось тут є лосось за вісім євро. Це, мабуть, смачно.

- Звичайно, смачно, - тато зло ткнув мені в руку ще десять євро і втік.

Він повернувся, коли я вже доїдала.

- Я відвіз машину, зателефонують, коли зроблять, мабуть, години за дві.

Хто б сумнівався, у Франції нічого швидко не робиться.

- Господи, ну і дорогу їжу ти взяла! Та ти взагалі знахабніла! - закричав тато, побачивши чек на столі.

Я подивилася на свій підніс. Риба, картопля, салат, лимонад. Нічого особливого. Тато, вочевидь, мав іншу думку. Він купив собі каву, сів навпроти і став доїдати мою картоплю, запиваючи її гарячим напоєм і роблячи таке обличчя, наче нічого більше мерзенного він в житті не їв. Але найстрашніше чекало мене попереду.

Оскільки нам потрібно було чекати ще кілька годин, довелося багато розмовляти з татом. Спершу він бубонів, яка ж я недолуга і невдячна, а потім перейшов до квартири, тієї самої, яку так відчайдушно хотів він, і не хотіла я.

- Я не розумію, чого ти її не хочеш.

- Тому що вона будуватиметься ще півтора року, я не зможу стільки прожити в тому дурному селі, я вже помираю від нудьги і відсутності спілкування.

- Але я все одно купуватиму тільки те, що будується, - заявив батько.

Далі пішли довгі пояснення, чому для економії коштів слід купувати квартиру, що будується. Батько проводив якісь складні розрахунки на папері, потім сам в них заплутався, що живо нагадало мені сцену з дитинства.

Якось, коли я була класі в п’ятому, тато приїхав до нас у гості. Він спостерігав, як мама билася, пояснюючи мені розв’язання рівняння, а потім вирішив спробувати допомогти. Батько довго щось писав, закреслював, і врешті решт сказав:

- Все це якась дурня, самі вирішуйте, коротше, - і кинув листи на стіл.

Цього разу було так само, з татових пояснень я не зрозуміла нічого, окрім того, що, купуючи готову квартиру, теж можна зекономити, але до нього це чогось не доходило.

За три години в кафетерії тато встиг випити три чашки кави, а я зажадала морозива. Потім батько відправив мене за журналом з об’явами про продаж квартир. Ми сіли поруч і стали помічати олівцем непогані варіанти.

- Ось хороша, і недорога, - сказала я, тицяючи у фото студії.

- Так, дійсно, непогана, - сказав батько і відразу ж додав: - Але я таке не купуватиму, район якийсь підозрілий.

На кожну хорошу квартиру тато відразу ж знаходив сто причин, чому її не можна купляти.

На третю годину очікування батькові подзвонили з шиномонтажу і сказала, що вони перейшли до зміни шин і все зроблять протягом години. Я зрозуміла, що не витримаю стільки з батьком, а тому пішла гуляти магазинами.

За розгляданням всіляких штучок, одягу та книг пройшло майже сорок хвилин. Я перейшла до відділу с дисками, коли по гучномовцю на весь торговельний центр почула:

- Полін Вілар, підійдіть до центральної каси. Полін Вілар, підійдіть до центральної каси.

Меня знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що це, певно, батько мене шукає таким оригінальним способом, а не я щось накоїла. Я дійшла до каси, тато радісно закричав касиркам:

- Все гаразд, ось вона! - і розсміявся громовим сміхом.

Він потяг мені до виходу з торговельного центру.

- Ти сказав, ще година!

- Вони подзвонили, сказали, все готово. Я ж не буду бігати по всьому універмагу тебе шукати.

- А де мій шарф та шапка? Я їх на стільці залишила у кафе.

- Так?

- Так, я ще попросила тебе за ними наглядати.

- Та мені пофігу на твої речі. Я сподіваюсь, що їх не вкрали, тому що новий комплект я тобі не купуватиму, знаєш скільки це коштує?!

Ми знайшли шарф та шапку цілими і неушкодженими, потім забрали машину, змінити шини на якій, між іншим, коштувало 450 євро, і поїхали додому. Все було мирно, тільки батько похитувався в такт бесіди сам з собою.

Попри зимову гуму, в селі ми знову ковзали дорогою, ледве не врізаючись у будинки та паркани, і хочу розумом я усвідомлювала, що, навіть якщо ми вріжемося, на такій швидкості скоріше за все отримаємо максимум синці, моє серце все одно калатало. Тато, схоже, не переймався, його хвилювала цілісність машини, а не наше життя.