День народження

Дні народження батько ніколи не святкував якось особливо. Точніше сказати, він їх узагалі ніколи не святкував. Ось і цього разу на нас чекав звичайний вихідний.

Зранку я вручила татові підписану листівку. Він уважно її прочитав, повідомив про кілька помилок, але визнав, що в цілому я непогано пишу французькою. Потім він заявив, що ми поїдемо до торговельного центру, і він дозволить мені там трохи погуляти.

- Що ти хочеш собі купити?

- Джинси.

- Гриль? Який ще гриль?

В істериці від сміху я закричала:

- ДЖИНСИ!

- Стрімфи? А що це?

Замість відповіді я набрала це слово в гугл-перекладачі.

- Джинси! Може, пишеш ти і непогано, але говориш, як корова іспанською.

Пообідавши в кафетерії, я пішла по магазинах і купила нові джинси. Після цього нас чекала вкрай захоплива справа: батько знайшов варіант квартири в селищі за сім кілометрів від міста за дешеву ціну, яку він міг би мені купити. І тепер ми збиралися туди їхати і дивитися.

Доки ми йшли до автівки, тато відригував і примовляв:

- У мене закидання шлункового вмісту в стравохід. Ось лайно. А все ти винна.

- Та ну? - я вже нічому не дивувалася.

- Ну звичайно, ти їси швидко, і, щоб встигнути за тобою, я також поспішаю. А потім у мене от таке, - і він знову відригнув. - У мене аерофагія.

Наскільки я знала, це явище називалося рефлюкс-езофагіт, але зараз мене обурило інше.

- Взагалі-то це ти їси швидко, а я поспішаю, щоб за тобою встигнути, тому що коли ти за п’ять хвилин все з’їдаєш, то потім сидиш і дивишся на мене, а мене це бісить.

- Ні, ти несеш дурню, це все твоя провина, - сказав батько, придушивши відрижку.

- У мене є таблетка від розладів травлення.

- Ні, ці ваші жахливі таблетки, від них ще гірше стане.

Але, коли ми вже їхали за містом в пошуках селища, батька таки з’їв таблетку, від чого йому відразу полегшало.

Знайти село виявилося задачею не з легких, особливо коли з’ясувалося, що я на дорозі орієнтуюся по вказівниках краще тата, але права слова у мене немає, тому ми навертали кола, доки батько все ж не поїхав так, як я сказала, і — диво — ми в’їхали до селища. Як полегшилося б життя, якби тато був хай-теком і мав навігатор.

В селі ми на подив швидко знайшли той будинок. Виявилося, що там і дивитися немає на що. Дім тільки будувався, стояла лише бетонна коробка. Та і в цілому нам не сподобалося усе: село занадто тісне, багато підозрілих особистостей, автобус в місто приходить занадто далеко від центру. Наші погляди вперше збіглися, і ми вже збиралися повертатися, як раптом з сусіднього будинку з вікна виглянула старенька і почала розпитувати, що ми тут шукаємо. Тато пояснив їй, і старенька почала розповідати про життя в цьому селі, і про те, що молоді тут нудно. Поступово вона захопилася і почала переказувати своє життя.

Тато послухав її якийсь час і сказав:

- Ну, це дуже цікаво, але нам вже час.

- Так, звичайно, а ви знаєте, я нещодавно перенесла грип...

Від такої новини тато ще дужче захотів піти, адже страждав на хворобливий страх чимось від когось заразитися. Через п’ять хвилин батько, переминаючись з ноги на ногу, бадьоро почав:

- Ну що ж, мі підемо...

- Уявляєте, моя донька зі мною не розмовляє, і не дає спілкуватися з онучкою...

Ще за десять хвилин батько, майже благаючи, вимовив:

- Ну, нам вже час, до побачення!

- Звичайно, звичайно, до побачення!

Ми всілися до автівки і тато включив обігрівач на повну.

- Довбана бабака, будь вона проклята, у мене ноги немов льодяники, а вона все триндить! Та мені пофіг на її доньку та онучку, на хрін вони мені здалися!

Я чхнула, тато підскочив.

- Сподіваюся, ти не підчепила грип від цієї кози?

- Я теж сподіваюся.

Ми поїхали додому через місто, напевно, не слід казати, що тато всю дорогу не замовкав.

- Як же ти мене втомлюєш своїми квартирами, ну чому ти не хочеш жити в селі на горі, як я, однак, неважливо, я все одно тобі нічого не куплю, ти сама не знаєш, чого хочеш, коли вже канікули, поїдеш до своєї матері, може не повернешся. Слухай, я тобі свою машину віддам, тільки залишся в селі.

Я похитала головою, і батько почав повторювати все сказане.

- Через тебе я досі не попісяв на вулиці, а це дуже погано для мене, - повідомив тато, а потім почав нести якусь дурню чи то про те, в яких місцях він нещодавно пісяв, чи де він в місті нещодавно пісяв, я нічого не зрозуміла, і з усіх сил намагалася втримуватися, щоб не спитати: “Що ти несеш взагалі, йопта?”.

За деякий час виявилося, що тато заблукав в місті. Ми проїхали повз всі ті місця, де я вже була зі своєю подругою Анею, а він все ніяк не міг знайти виїзд, але при цьому говорив:

- Ти тут нічого не знаєш, ти взагалі в місті не орієнтуєшся, ти ж тупа.

Я намагалася пояснити правильне направлення, але батько мене не зрозумів, тож я махнула рукою.

- Так, краще мовчи, ти все одно говориш, як корова іспанською.

Ми таки змогли виїхати з міста і направилися додому. Дорогою у нас сталася тільки одна розмова.

- Завтра обіцяють дощ, - сказав тато.

- А в моєму метео в комп’ютері стоїть, що буде сніг.

- В твоєму метро?!

- МЕТЕО!

- Знаєш, тобі слід говорити якось нормально. Подумати тільки, я почув “метро”.

Коли ми в’їхали в містечко поруч з нашим селищем, батько заявив, що у нього є ще одна справа: слід заїхати до банку, щоб я підписала документ про те, що він має право брати гроші з мого рахунку, який відкритий тільки для мене з 18 років.

В банку не було черги, чому тато вкрай зрадів. Ми зайшли в кабінет до першої ліпшої банкірки, приємної дівчини, такої ж високої, як і я.

- Значить, вам потрібно підписати довіреність? Звісно, без проблем, - вона почала сканувати мій паспорт і роздруковувати папери. - Так ваша донька тут нещодавно?

- Так, я перевіз її, бо на її Батьківщині жах. Тут, звичайно, не краще, може, навіть гірше, всі ці країни дурні, але я її перевіз, - батько гордо випнув груди.