Ціна родини

Насилу покинувши зранку ліжко, проклинаючи батька, через манію якого рано вставати навіть у вихідні і будити всіх, неможливо поспати до опівдня, я вийшла з кімнати. В своїй спальні батько щось бурхливо нашіптував сам собі, потім почулося хихикання.

Через п’ять хвилин тато теж спустився до кухні.

- Сьогодні ми поїдемо на кладовище. Потрібно перевірити, як там поремонтували могилу, перш ніж я все сплачу. А то ще викину 400 євро на вітер.

Не дивлячись на велику ціну за могилу, настрій у батька був досить непоганий. Ми заїхали до торговельного центру, пообідали, а потім пішли по закупи. Найперше батька пішов до відділу зі штучними квітами.

- Куплю нові, поставлю на могилу.

Однак обрати букет виявилося непросто, і не тому, що всі були негарні, якраз навпаки. Просто тато шукав найдешевші, але ніяк не міг знайти.

Нарешті він взяв букет за п’ять євро. Довго його розглядав, потім поставив назад.

- Все-таки це надто дешево, - засмутився він.

Невже у нього таки є совість? Напевно, якась крапелька залишилася. Тим часом тато бігав між полицями, хапаючи то дешевий, то дорогий букет. Він мучився, питав у мене, що краще, і врешті решт взяв букет дорожче, за дванадцять євро. Батько намагався робити вигляд, що впевнений у правильності свого вчинку, але його тяжкі зітхання при вигляді цінника видавали весь відчай.

Далі ми закупили все необхідне згідно списку, і батька вже повернув до каси, але тут я заявила:

- Хочу різдвяне печиво.

Батько заборонив брати мені дороге печиво, взяв дешевше, і не особливо смачне. Вслід за цим до кошика полетіли шоколадки і цукерки. Проходячи повз канцелярію, тато взяв собі настінний календар на наступний рік, і я відразу попрохала про такий же. Потім мені стукнула в голову ідея, яку я озвучила не подумавши:

- Може, купимо маленький календарик і мамі? Вона їх любить.

Тато повернувся до мене з таким обуреним обличчям, що я пожалкувала про свої слова.

- Ти що, зовсім офігіла? Та я розорений через тебе, як ти смієш просити ще щось для своєї матері? Подумати тільки, яка нечувана наглість. Швидко пішли платити, більше я тебе з собою до магазину брати не буду.

Поки ми йшли до каси, батька шепотів:

- Подумати тільки, вона ще попросила щось для матері. У мене немає ні копієчки, а вона тут таке говорить.

Настрій у батька впав до нуля. Виходячи з магазину, він заявив:

- Як ти мене дістала, у мене немає грошей, коли ти повернешся з канікул, будеш жерти самі макарони, а краще взагалі не повертайся, я ще подумаю, впустити тебе чи ні.

В машині тато мудро промовив:

- І запам’ятай, поки у тебе немає грошей, ти не маєш права казати “я хочу”. Ти зобов’язана говорити “чи можу я взяти ось це”. Говорити “я хочу” вульгарно, це все провина твоєї матері, але нічого, я навчу тебе гарним манерам.

Тут я засміялася, уявивши, як він вчить мене гарним манерам.

- Чого ти смієшся? Я маю рацію!

- Звичайно, ти завжди маєш рацію, - сказала я крізь сміх.

В роздумах ми доїхали до кладовища. Могилу, на щастя, відремонтували, і батько сказав, що тепер може спокійно платити 400 євро. Я тримала в руках букет, очікуючи на якесь урочисте покладання. Але тато був стурбований не тим, як би вшанувати пам’ять родичів, а тим, як би скоріше помочитися.

- Мені потрібно негайно до туалету, кинь вже десь там квіти і пішли скоріше, - наказав він мені і розвернувся.

Я обережно поклала букет на могилу, і ледве наздогнала батька, який мчав до туалетів на іншому кінці кладовища, на ходу розстібаючи куртку, штани, хапаючись за труси і кричачи:

- Якщо туалет буде зачинений, мені пофіг, я буду мочитися під сосною біля могил!

На щастя, туалет було відчинено, і на цьому наші пригоди завершилися. Хоча. Звичайно, спокійно доїхати до села батько не міг. Пів зворотньої дороги він примовляв:

- Як ти мене задрала, я розорений через тебе! Господи, хоч би ти не повернулася з канікул, я так втомився!

- Тату, ти мене втомлюєш, - не витримала я.

Але батько замість “фатіге” — втомлювати, почув “ще” — лайно, і закричав:

- Що? Ти порівнюєш мене з лайном? Повірити не можу, як ти розмовляєш!

- Я сказала Ф-А-Т-И-Г-Е!

- А, правда? А я почув “лайно”, оце-то так, - незворушно сказав батька.

Але розмова на цьому не завершилася.

- Слухай, а що ти будеш робити, якщо повернешся, а я помер?

- Піду до твоїх друзів за допомогою, - точніше, до тих його друзів, які ще залишилися. З декількома він вже посварився, і тепер всьому селу розповідав, які ж вони стерви, придурки, і таке інше. Але у тата був один непоганий друг, який його дуже поважав, а тому обіцяв допомогу і мені.

- Знаєш, всі ці люди багато говорять, але ніколи нічого не роблять, - філософськи сказав батько.

- Так, я навіть знаю таку людину, - підморгнула я йому. Ну дійсно, як він всім розповідав, що після мого переїзду до Франції він зробить все: і житло знайде, і до університету допоможе вступити, а тепер його головна ціль — щоб я не повернулася від мами з канікул.

Але батько мого сарказму не зрозумів.

- Так, ніхто тобі не допоможе, якщо я помру, - радісно відповів він. Взагалі, останнім часом тато багато говорить про смерть, мені здається, що він мріє померти, аби лише не няньчитися зі мною. Чи я довела його до межі самогубства, не знаю.

Під’їжджаючи до будинку, я сказала:

- Я хочу піти прогулятися.

Батько знову не почув початок фрази — “жьо вьо”.

- Вьо? А що це?

- Я хочу прогулятися! - закричала я.

- А, хочу. Звичайно, ти говориш французькою, як корова іспанською. Так, іди погуляй, ти мене дістала, вали вже скоріше.

Але через п’ять хвилин, коли я вже збиралася йти до лісу, радіючи, що відпочину від батьки, він раптом заявив:

- Я теж піду з тобою. Потрібно рухатися, а то набираю кілограми з цією лайновою їжею.