Неймовірний стрес

За обідом в кухні тато не замовкав ні на хвилину, обурюючись, наскільки жахливий сніг, який іде вже тиждень, поїздка по снігу шкодить його чудовій машині, але він змушений їздити через моє навчання, як я його дістала. За всіми цими балачками я раптом почула знайому мелодію.

- Тату, твій телефон.

- А? Що? - він застиг із виделкою в роті, не розуміючи, що відбувається. - Чорт!

Батько кинувся до кімнати, схопив телефон, але до того часу слухавку вже поклали. Тато приніс його до кухні і спробував передзвонити.

- Це Жан-Жак, мені потрібно з ним поговорити.

Батько натискав на всі кнопки, але передзвонити ніяк не вдавалося.

- Лайно, не можу, дурні телефони, навіщо вони взагалі створені! Коротше, сам подзвонить, - і він сів за стіл.

Жан-Жак не змусив себе довго чекати, і цього разу батько одразу взяв слухавку. Жан-Жак — давній його друг, який живе в Кольмарі — іншому великому місті десь в годині їзди від нас. Бачиться з татом він раз на кілька місяців, і це важливо для них обох, тому що тато останні роки заробляє нелегальним перевезенням цигарок з моєї Батьківщини до Франції, і продає їх тут своїм знайомим, включаючи Жан-Жака. Вся ця схема заснована на тому, що у Франції цигарки дуже дорогі, тому, купуючи їх в іншій країні, і перепродаючи тут, можна трохи заробити. Тато дуже пишається своїм бізнесом, і часто каже, що я на таке не здатна.

Тому, звичайно, зустріч із Жан-Жаком була призначена на найближчу суботу.

Ми виїхали ні світ ні зоря за три години до зустрічі, хоча їхати всього годину. Дорогою батько заявив, що купить мені картку, щоб поповнити рахунок в телефоні. Тут мені й довелося розкрити всі карти.

- Тату, справа в тому, що мій телефон зламався, - це була правда, там пошкодилися якісь налаштування, і тепер він ні приймав виклики, ні викликав. Тому й сенсу поповнювати рахунок не було.

- Що? Як це? - батька ледь не вилетів на зустрічну смугу від жаху.

Я спробувала пояснити суть проблеми.

- Слухай, я нічого не розумію, якісь налаштування, виклики, все це дурня. Мені пофіг. Запам’ятай головне: я не куплю тобі новий! Та я розорений! - вже кричав він. - Як ти смієш навіть думати, що я куплю тобі новий, коли у мене немає ні копійки, все йде на тебе! Забудь про це!

- Взагалі-то я і не просила у тебе новий.

- Правильно, тому що я не куплю, не куплю! - кричав він, розмахуючи руками замість тримати кермо. - У мене тепер стрес! Я знаю, скільки коштують телефони, тисячу євро.

- А я бачила недорогі айфони за 250.

- Та ти взагалі офігіла, спершу куртка, тепер телефон! Не смій навіть думати, забудь про це.

Ми в’їхали на АЗС і стали в чергу за жінкою похилого віку. Батько нервово стукав по керму. А жінка неспішно заправилася, потім витерла серветками руки, відірвала ще кілька і почала протирати ними автівку.

- Довбана бабка, - і батько посигналив.

- Зачекайте, мсьє, - закричала жінка.

Батько виліз з автівки.

- Чого чекати? Ви задовбали! Протерти машину можна і в іншому місці! Валіть звідси, я вже сорок хвилин чекаю! - загорлав він.

Але бабка виявилася не пальцем роблена.

- Ти що, взагалі ненормальний? Розкричався тут! Зачекайте п’ять хвилин, нічого з вами не станеться!

- Стара каструля, вали вже!

- Козел, я маю право стояти тут скільки хочу!

- Ненормальна, я вам ще покажу!

Тим часом люди на заправці зібралися навколо тата і жінки. Всі з цікавістю позирали на їх сварку, хтось намагався вступитися за бабку, хтось сміявся, одна жінка вийшла вперед і сказала:

- Мсьє, заспокойтесь вже.

- Та вона мене дістала, стою сорок хвилин через якусь бабку, чекаю незрозуміло чого!

Захисниця бабці повернула голову і побачила мене в машині. Тут мене помітили вже всі присутні. Вони дивилися з таким осудом, наче я могла якось вплинути на свого батька. Я опустила голову і втупилась в телефон, включивши музику у навушниках.

Нарешті ми поїхали з цієї жахливої заправки, хоча, виїжджаючи, тато продовжував кричати, що він має рацію і його образили.

- Як ви мене всі дістали, і ти, і бабка, - нашіптував він до кінця поїздки.

Нарешті ми доїхали до торговельного центру, в кафетерії якого мали зустрітися з Жан-Жаком. Я вилізла з автівки і побачили в багажнику пакети зі сміттям. Ну звісно, куди ж без цирку шапіто зі сміттям.

Справа в тому, що в тата є ще одна ознака соціопатії. Він ніколи не викидає сміття в належних для цього місцях. Якщо точніше, в нього, як і у всіх в селищі, є сміттєвий бак, куди він має викидати пакети. Цей бак раз на тиждень спустошує сміттєвоз. Але мій тато чогось супротивиться такому способу життя як може. Тому сміття він викидає вкрай своєрідно.

На паркінгу біля кожного торговельного центру є щось типу гаражів з великими кошиками для продуктів. А біля кожного гаражу по смітнику, призначеному, звичайно, не для пакетів, а для дрібниць, типу папірців, хустинок, решток чогось. Ось туди-то тато і запихає пакети, отримуючи при цьому задоволення, що робить щось не по правилах.

Батько витяг з багажника величезний пакет.

- Давай скоріше, я до туалету хочу, - сказала я.

- Зачекай, головне — моє сміття.

Папа стояв біля машини, не вирішуючись підійти до смітника, тому що неподалік якраз ходив робітник торговельного центру. Тут робітник відвернувся. Тато рвонув до смітника, почав пхати туди пакет, він не пролазив, а робітник почав повертатися в нашу сторону.

- Чорт!

Тато з усієї сили вдарив по пакету кулаком, він ухнув на дно смітника, в цей момент робітник остаточно повернувся до нас, але батько вже як ні в чому не бувало йшов до головного входу. На його обличчі світилася ні з чим не зрівняна гордість.

Жан-Жак вже чекав нас у кафетерії. Ми привіталися, потисли один одному руки і відправилися обідати.

За столом розмова від сигарет перейшла до мене.

- Ну як, твоїй доньці подобається тут? - спитав Жан-Жак.