Кладовище

В один з вечорів тато тато вийшов у двір спустошити поштову скриньку. Повернувся він у похмурому настрої.

- Подивись, мені вже вдруге надсилають листа, що наша сімейна могила на кладовищі не сплачена. Але я все оплатив, що це за хрінь?!
- Це лайно, - відповіла я.

- Ну звичайно. Коротше, встань завтра на півгодини раніше, може, ми поїдемо туди, подивимось, а може, і ні, не знаю. Але на півгодини раніше встань.

- Добре.

Наступного ранку я встала раніше, але батько нічого не сказав щодо того, їдемо ми в місто на кладовище, чи ні, тому я вирішила, що нікуди не їдемо. Неспішно поснідавши, я застеляла ліжко, коли батько, все ще не кажучи ні слова, вийшов на вулицю. Через десять хвилин він влетів до будинку.

- Мені ще довго тебе чекати? - загорлав він.

- А ми що, їдемо?

- Ну звичайно.

- Чорт. Зачекай, я зараз.

В паніці я так-сяк одяглася, і без макіяжу, встигнувши схопити найголовніше — телефон і навушники, вилетіла на вулицю. Ледве я застрибнула до автівки, як тато зірвався з місця.

- Якого біса? Кладовище в вихідні працює до дванадцятої, ми зараз не встигнемо.

- Ти ж не сказав, що ми їдемо.

- Я вчора пояснив, який у нас план на день.

- Ти нічого не пояснив, окрім того, що я повинна встати раніше.

- Ой, знаєш, - тато махнув рукою, ледь не давши мені по носу, - я майстер пояснень, це ти якась дивна, якщо не розумієш.

До кладовище ми доїхали мовчки. Тато подивився на могилу, яку огородили червоною стрічкою, схожою на поліцейську, і відразу ж пішов до будиночку керуючого.

Без стуку увірвавшись всередину, ми підійшли до столу, за яким сидів чоловік з дуже дивною зовнішністю, як раз підходящою для працівника кладовища.

- Добрий день, - сказав чоловік.

- Добридень! - рявкнув тато. - Значить так, ви знаєте, чому я тут?

- Ні, не знаю, - незворушно відповів працівник.

- Я тут, тому що мені надійшов лист, що я нібито не сплатив могилу.

- Так, це я його надіслав.

- Але я все сплатив.

- Я знаю, - так само спокійно відповідав робітник.

- Так а в чому власне проблема? - тато почав виходити з себе.

- В тому, що на вашій могилі зламався пам’ятник, він хитається, коли його торкаються. Ми огородили це місце, але ви маєте його відремонтувати.

- Оце-то так, а я й не помітив, - вразився тато.

- Нам потрібно було, щоб ви приїхали якомога скоріше. Якщо пам’ятник випадково впаде на когось і покалічить його, ви можете сісти до в’язниці.

Тато вибухнув громовим сміхом.

- Та що за дурня, мене за таку фігню до в’язниці?!

Але робітник не сміявся, схоже, тато дарма сприйняв сказане за жарт.

- Так а навіщо ж ви мені написали, що я не сплатив могилу?

- Щоб заманити вас сюди, - без посмішки відповів робітник.

Тато промовчав, а я подумала, що хід, звичайно, дивний, але доволі дієвий, адже ніщо так не стривожить тата, як проблеми з грошима.

- І що мені тепер робити?

- Для початку подивитися на зламане місце.

Ми всі повернулися до могили, робітник покачав пам’ятник, котрий дійсно висів на соплях і міг впасти будь-якої хвилини.

- Так, я бачу, - тато, схоже, уявив, скільки грошей йому доведеться витрати на ремонт.

- Я дам вам телефон служби, яка цим займеться, подзвоніть зараз же і домовтеся.

Ми повернулися до будиночку, чоловік приготувався диктувати номер телефону. Тато вийняв свій кнопковий телефон, почав натискати на клавіші, але кілька разів збивався. На третій раз робітник, схоже, дуже втомився від такого клієнта.

- Давайте, диктуйте... Чорт, зачекайте, не на те натиснув, лайно, ненавиджу ці телефони, як же мене дістало, що всі люди з телефонами, задовбали з цими телефонами.

Робітник дивився на тата, як на придурка. В кінці кінців йому все ж вдалося додзвонитися і домовитися з ремонтною службою.

- Це все? - спитав тато, поклавши слухавку. - Я вже можу йти обідати?

- Звичайно, приємного апетиту, - чоловік, як і всі люди, змушені спілкуватися з татом, мріяв скоріше від нього позбутися.

Як і слід було очікувати, усю дорогу до супермаркету тато бубнів, який же він розорений з цією могилою, нащо вона взагалі потрібна, краще б просто прах всієї його рідні в лісі розвіяли, так ні, тепер у нього стільки проблем, будь вони всі прокляті, ці мертві родичі.

В кафетерії я взяла рибу, а він попросив стейк. Робітниця повідомила, що стейк ще не готовий, і сунула йому в руку якусь круглу штуковину з номером.

- Що це? - запитав батько, коли ми сіли до столу.

- Напевно, назвуть твій номер, коли буде готово.

Я почала їсти, тато замріяно дивився на свою тарілку, коли раптом штуковина загорілася червоним, завібрувала і застрибала по столу. Тато різко відкинувся на стільці, обличчя його виражало крайню ступінь нерозуміння і жаху.

- Чого сидиш, іди свій стейк забирати, - я відразу здогадалася, що це нова система сповіщення.

- Оце-то так, - сказав тато з захопленням. - Оце система, я в шоці, а я і не зрозумів, як це працює.

Взявши тарілку, він пішов до стійки і довго розповідав робітникам, який він здивований такою цікавою штукою.

Після обіду ми пішли за покупками. Кинувши до кошика все, що необхідно згідно його списку, тато вирішив скористуватися касою самообслуговування. Не дивлячись на його паніку, адже це щось сенсорне, все йшло доволі непогано. Але, коли настав час сплачувати, автомат завис.

- Лайно! - тато тицяв у всі кути екрану. - Лайно!

Він повернувся і замахав руками працівниці, яка слідкувала, щоб усе було в порядку.

- Допоможіть мені, - закричав він. - Щось іде не так!

- Все гаразд, мсьє, просто натисніть на червону кнопку.

- Що? - закричав батько. - Куди натиснути?

- На червону кнопку.

- Де? Що? - продовжував кричати батько, розглядаючи екран.

Я потягнулась і натиснула на потрібну кнопку.