Природні потреби

Попри мої сподівання, поява інтернету зовсім не означала, що я зможу спокійно розмовляти по телефону з усіма своїми друзями і мамою. Вже після перших моїх спроб тато дуже втомився, тому що він ненавидить використання сучасних технологій в домі, не хоче, щоб я спілкувалася з кимось, і ще чимало дивних причин. Тому я знову говорила там, де і до появи інтернету — на вокзалі, в очікуванні електрички, підключившись до вай-фаю місцевого кафе.

Але того дня Ані не було на заняттях, і вона написала мені, що подзвонить ввечері, щоб я пояснила нову тему. Згадавши останні розмови з друзями, під час яких тато вривався до моєї кімнати і починав кричати так, що шибки у вікнах дрижали, я вирішила заздалегідь попросити його не влаштовувати цей цирк хоча б під час розмов з Анею. Досить мені і сорому через його скандали у автобусі.

Після обіду, як завжди, ми вийшли на прогулянку і рушили за селище.

- Тато, сьогодні вранці мені подзвонила Аня...

- Як це? - чомусь здивувався тато.

- Ну на мобільний, коли я була в електричці, - пояснила я, вирішивши, що він не зрозумів мою французьку.

- Але ж у тебе скінчилися гроші на рахунку, і ти поповнила його тільки після обіду, - ще сильніше вирячив очі тато.

- І що?

- Як вона могла тобі подзвонити, якщо у тебе не було грошей на рахунку?

Я покашляла, щоб приховати тяжке зітхання.

- Взагалі-то, це я не можу дзвонити, але приймати вхідні дзвінки можу.

- Правда?

Я кивнула.

- Оце так, а я і не знав, - покачав головою батько.

- Так ось, сьогодні її не було на навчанні...

- Це ще чому? - знову перебив батько.

- Хтось в її родині захворів, їй потрібно було про нього потурбуватися.

- Це тупа причина, - відрубав батько. - Я таких причин не розумію. Подумати тільки, хтось захворів, і вона залишилася вдома через це.

- Коротше, мені треба з нею зідзвонитися ввечері, - випалила я головне.

- Так а що ви будете одна одній розповідати? - щиро здивувався він.

Дійсно, про що, а головне, навіщо, можна розмовляти з людьми.

- Ну, я поясню їй граматику, яку ми проходили.

- Гаразд, але не смійте розмовляти дві години!

Цікаво, коли я так робила?!

- Ми поговоримо десять хвилин.

- Правильно, - зрадів тато. - Краще, звичайно, п’ять. А краще б ви взагалі не говорили.

Я вирішила ніяк це не коментувати.

- Бачиш, я спеціально тебе попередила, щоб у тебе не було стресу.

Батько зупинився посеред дороги.

- Що ти верзеш? У мене немає ніякого стресу.

- Але ж ти кричиш на весь дім, коли я говорю по телефону, значить, у тебе стрес, - я спеціально вернула це, щоб змусити його застидатися, і потерпіти ці десять хвилин без скандалів.

- В голові у тебе тирса, а у мене немає ніякого стресу! - рикнув тато і скоріше пішов далі по дорозі.

Ми зупинилися на паркінгу за селом.

- Я йду помочитися, - радісно сказав тато.

Ви, мабуть, хочете знати, нащо він про це повідомив. Справа в тому, що у батька цей процес досить складний. Він ніколи не справляє малу потребу в туалеті, як нормальні люди. У громадських туалетах він боїться підхопити якусь заразу, а вдома таким чином економить на рахунках за воду — в сенсі, не потрібно користуватися змивним бачком. Крім того, мій тато має явну схильність до соціопатії, але, на відміну від інших таких людей, ця проблема у нього проявляється не у крадіжках, бійках чи підпалах, а у пісянні в недоречних місцях. Він отримує від цього незрівнянне ні з чим задоволення. Є у нього і ще один прояв соціопатії, але про це пізніше.

Тато підійшов до краю паркінгу, а я тільки зараз помітила, що на узбіччі стоїть машина. Я підійшла трохи ближче і побачила, що всередині повно людей, які дивляться на нас через скло.

Я підбігла до тата. Він вже розстебнув штани.

- Тату, зачекай, не пісяй, там у машині люди.

- І що? Чого це тебе люди лякають? - тато продовжував копошитися у штанях.

- Мене ніхто не лякає, просто це не етично — мочитися при людях, - ну це ж правда, тим більше, у Франції я ніколи не бачила чоловіків, які пісяли при всіх на вулиці.

- Та мені пофіг, я мочуся де хочу! Якщо я хочу, мені все одно! Твої з матір’ю штучки про виховання! - кричав він, але штани все ж застебнув.

- Все манери моєї матері, - сказала я фразу, яку чула від батька по п’ять разів на день.

- Саме так. Ходімо, якщо я не попісяв, я не я.

З паркінгу ми звернули на дорогу, яка вела до лісу. Кілька метрів — і ми уперлися в чийсь будинок.

Тато підійшов до паркану, став прямо навпроти вікон, нічим, до речі, на завішених, і зробив те, чого так хотів, ні на секунду не хвилюючись про те, що його можуть побачити жителі, і що він обпісяв чужий паркан.

Всю дорогу назад тато говорив про те, яка я дивна зі своїми хорошими манерами та вихованням.

Вдома я все ж зателефонувала до Ані, але буда так схвильована і так підскакувала від кожного звуку від тата, що проговорила всього три хвилини.

Пізніше я спустилася донизу і нагадала татові про його обіцянку, а саме — зварити мені манну кашу на вечерю.

- Зараз я помию голову, а потім ти мені звариш, так?

- Я так втомився, я не впевнений, чи вистачить у мене сил, - відповів тато.

Помившися, я натякнула татові, що дуже зголодніла. Тато довго відтягував момент варки, але у нього не вийшло, він встав і пішов до кухні.

Через дві хвилини я почула гуркіт каструль, який був таким, наче вони падали одна на одну з висоти триповерхового будинку. Гуркіт продовжувався хвилини дві, потім тато витяг пакет манки, і відразу щось плюхнулося — це він його впустив. Розставивши все необхідне біля плити, батько вийшов з кухні.

- Спершу мені треба попісяти, тому що приготування каші дуже складна справа, - сказав він, надягаючи куртку.

Пробувши на вулиці години дві, тато все ж повернувся до початого. Каструлі знову гуркотіли, потім щось зашаруділо.