Великі витрати

Ось вже два місяці я жила з моїм батьком — відлюдником. Наближалася зима, і, попри те, що в цій частині Франції рідко бували сильні морози, мені все ж потрібна була нова куртка. Звичайно, я б могла привезти стару з дому, але вона мені набридла, і я вирішила, що тато дасть мені гроші на нову. Тим більше, що останнім часом, коли почався сезон застуд, він впав в параною, що я захворію. Викликана ця паніка була, звісно, не його хвилюванням про моє здоров’я, а тим фактом, що він досі не подав документи на медичне страхування, без якого візити до лікаря і покупка ліків були б платними. Тепер батько щодня вимагав, щоб я одягалася якомога тепліше, і погрожував, що якщо я захворію, він відправить мене до матері на Батьківщину.

Дізнавшись про моє бажання купити зимове пальто, Аня, моя тутешня єдина подруга, відразу спланувала, як ми поїдемо з нею по магазинах, і погуляємо там, а заразом і їй новий одяг подивимося. І відразу ж призначила це на найближчу п’ятницю. Тепер мені потрібно було зробити найскладніше: вмовити тата зустріти мене з електрички пізніше і дати з собою грошей.

Я тягнула з цим до самого четверга, і, ледве вставши зранку, зрозуміла, що сьогодні все одно доведеться про все поговорити. Я вирішила зробити це після занять, тому що щоранку тато завжди був лютий через те, що йому доводиться рано вставати, при тому, що він все життя дорікав мені моєю любов’ю ніжитися в ліжку до опівдня.

Після занять я рішуче вийшла з поїзду і, побачивши батька, відразу зрозуміла, що говорити зараз — дуже погана ідея. Він був не в настрої. По-перше, як на зло, саме сьогодні він пішов дізнаватися про необхідні для страхування документи і впав у паніку він того, що їх потрібно занадто багато. По-друге, місяць підійшов до кінця, і ми мали сплатити проїзний за листопад. Витрати 77 євро давалися татові насилу.

Ми увійшли до будівлі вокзалу нашого містечка похмурими, я — передчуваючи свою поразку у майбутній розмові, батько — мучившись усвідомленням того, як багато грошей він витрачає, а можна ж їх просто розкладати на столі, милуватися і складати назад.

Поки працівник поповнював картку, тато вирішив поговорити з ним про наболіле.

- Ваші дурні картки не працюють в міських автобусах, - гримнув він так, що кілька школярів в черзі позаду нас підскочили.

- Це не наші картки дурні, а автомати у автобусах, - спокійно сказав працівник, стукаючи пальцями по клавіатурі.

- Саме так! - розмахуючи руками, тато переказав ту історію, згадуючи яку я вся червоніла.

Службовець злегка кивав, схоже, його не вражав драматизм ситуації.

- Але знаєте, що я зробив?! Я взяв і поскандалив з водієм! Так! Я влаштував скандал і не побоявся цього! - кричав тато.

Я відчувала, що на нас всі дивляться, і що я знову заливаюся фарбою. Краще в не розуміти французької, не було б так соромно за цю дурню. А тим часом тато повернувся так, щоб його бачили і робітники, і люди в черзі, і закричав ще голосніше:

- І я можу сказати вам з упевненістю: якщо ще раз таке станеться, я цих придурків повбиваю! Так! Ви чуєте, як я говорю?! Я називаю водіїв автобусів придурками і не боюся цього! - і він вдарив кулаком по стійці так, що школярі знову підстрибнули.

Службовець ледве стримував сміх, я бачила, що його губи розтягаються майже як у тих хлопців, що проводили нам інтернет, та і у всіх людей, яким доводилося коли-небудь контактувати з татом.

Робітник простягнув мені картку:

- Ось, з 1 по 30 листопада.

- А чому по 30? - з жахом спитав тато. - Я ж сплатив усі 77 євро.

- Ну тому що в листопаді 30 днів, - ледве приховуючи насмішку, сказав службовець.

Тато розсміявся своїм громовим сміхом і знову вдарив кулаком по стійці:

- Точно, а я і забув.

Не варто дивуватися цьому, тато живе у своїй норі, а тому не помічає, що там у світі, і який взагалі сьогодні день.

Після обіду у тата покращився настрій, і я вирішила завести розмову про куртку під час нашої звичної денної прогулянки.

Ми вийшли за село, і я з усіх сил намагалася вирішитися. Тим часом тато не замовкав ні на хвилину, головною темою його бесіди було бажання відправити мене назад до мами, адже він дуже втомився. Після того, як він у п’ятий раз запитав, чи точно я не хочу на Батьківщину, і перерахував усі плюси життя там і мінуси життя тут, запанувала тиша. Я повторила в голові усі потрібні мені слова французькою і чітко вимовила:

- Тато, мені потрібно сказати тобі дещо дуже важливе. Будь ласка, слухай мене уважно.

Батько повернувся до мене з радісним обличчям, посмішка до вух. Я відразу зрозуміла, в чому справа. Він вирішив, що я хочу заявити про своє бажання поїхати до мами.

- Коротше, завтра ми з Анею підемо по магазинах, і я хочу взяти іншу електричку, приїхати на дві години пізніше.

На обличчя батька відобразилося нерозуміння.

- Ти ж пам’ятаєш Аню?

- Ну звісно, - спевнено відповів він, хоча я сумнівалася у його знаннях.

- Так мені можна приїхати пізніше?

- Ну добре, мені то що, - відразу засмутився тато. А я навіть ще не перейшла до найстрашнішого.

- Як ти знаєш, мені потрібна нова куртка, і я магазині я хочу її подивитися.

- І?

- Було б непогано, якби ти дав мені десь сто євро, раптом я...

- Ні! - заволав він, не давши мені доказати. - Ти що, офігіла? Сто євро?! Їдь куди хочеш, але грошей я тобі не дам.

- Але вони потрібні. Раптом я побачу щось.

- Якого біса ти не привезла куртку з собою? - волав тато.

- Тому що вона стара і не влізла у валізу, - закричала я.

- Так не потрібно було цей непотріб тягнути з собою, книги, ноутбук, поклала б замість них куртку.

- Ну будь ласка! - благала я.

- Та я розорений, ти розумієш це чи ні? У мене немає ні копійки, я все витрачаю на тебе, я розорений!

Тато забігав туди-сюди паркінгом за нашим селом, тримаючись за голову і примовляючи:

- Подумати тільки, сто євро, сто євро!