Технології в будинку Віларів

Того ранку я прокинулася в доброму гуморі, не дивлячись на канікули, під час яких я помирала від нудьги. Але сьогодні нам повинні були провести інтернет, і у мене з’явиться хоч якась розвага. Крім того, я нарешті зможу поговорити з мамою. Вона вже мало не божеволіла від незнання, що там відбувається у моєму житті.

Насправді мама була проти мого переїзду до Франції. Вона весь час ходила і примовляла:

- Ти ж мене ще така маленька, як же ти виживеш з твоїм придурком — батьком.

На що я їй відповідала:

- Мати, ну що поробиш, пташеня обросло пір’ям.

Коротше, мабуть, від перезбудження, я погано спала вночі, і цього дня прокинулася раніше, о восьмій, замість звичайної десятої ранку. Я полежала кілька хвилин, потім перевернулася на інший бік, і вже зібралася засинати знову, як раптом внизу задзвонив татів телефон.

Татові практично ніхто ніколи не дзвонить, тому, коли роздається ця мелодія, він вкрай хвилюється, підскакує, біжить спотикаючись до комоду, на якому, наче на вівтарі, спочиває його мобільний, не забуваючи при цьому бурчати:

- Лайно, ну кому я потрібен, як же мене дістали ці люди.

Потім він ніяково бере трубку, насилу натискає на кнопку відповіді і кричить на весь дім:

- Алло!

Саме тому, почувши дзвінок, я дуже здивувалася, і збиралася послухати розмову, але заснула як раз у той момент, коли тато з матюками тикав пальцями по клавішах.

О десятій ранку я знову прокинулася, на це раз вже від гуркоту. Це батько розчинив двері моєї кімнати так, що вони вдарилися об стіну.

- Вставай! Вставай, вони ось-ось приїдуть. Треба підготувати кімнату. Прибери все з комоду і відсунь його, в тому кутку вони проведуть дріт.

Зрадівши, що інтернет встановлять ще до обіду, я скочила, одяглася, і почала натхненно все відсовувати, ховати брудні шкарпетки і засовувати шматки пилу назад під ліжко.

Потім я зійшла донизу і доклала:

- Все готово.

- Добре.

- А коли вони приїдуть?

- Десь о третій.

- Що?! - та ще ж більше п’яти годин. І навіщо я так спішила і панікувала?

- Ти уявляєш, вони мені о восьмій подзвонили і повідомили, що можуть приїхати вже об одинадцятій. Я так злякався! Відразу сказав їм: ні, ні, зачекайте, я ще не готовий. Жах, - тато подивився на мене з таким обличчям, наче в цій ситуації він поводив себе як абсолютно нормальна людина.

- Ти так і сказав?

- Ну звичайно, а як же інакше?

Звісно, тільки він може на пропозицію провести інтернет відреагувати так, наче йому руку і серце пропонують.

Схоже, усвідомивши, що сучасні технології як ніколи близько підібралися до його будинку, тато впав в паніку, тому що до третьої години він вже нервово бігав кімнатами і сопів, розмовляючи сам з собою.

Нарешті в двері подзвонили. Тато кинувся відчиняти. До будинку увійшли два молодих хлопця, батько провів їх до моєї кімнати, показав, що та як. Потім спустився донизу, і кілька хвилин ми дослухалися до звуків дрилі.

- Ой, я так хвилююся, - і тато побіг наверх, щоб дати якісь вказівки.

Коли він знову з’явився у вітальні, я спитала:

- Як там справи?

- Все погано. Я впевнений, вони роблять щось не те з моїм будинком.

- Та годі, всі ж встановлюють, і все гаразд.

- Лайно це, нащо воно нам, можна же жити чудово і без цього вай-фаю. Піду я, а то в мене стрес, - і тато зайнявся приготуванням кави на кухні.

Ремонтні роботи в нашому домі і припаркована поряд машина з назвою інтернет-компанії не могли не привернути увагу сусідів, адже тато був єдиною людиною у селищі, в кого не було інтернету. Більше того, він ніколи не хотів його встановлювати, і на всі розпитування односельчан гордо кричав:

- Я остання людина у Франції, яка не користується інтернетом, і я пишаюся цим!

Тому десь через голину після початку перевороту у двері постукали. Тато відчинив, на порозі стояли наші сусіди з будинку трохи далі вулицею.

- Поль, як так сталося, що ми вже давно не пили разом каву?! - вигукнула літня пара.

- Звичайно, проходьте, - тато намагався натягнути гостину усмішку.

За чаюванням сусіди дізналися все, що треба і про встановлення інтернету. І про мій переїзд. Мій переїзд, до речі, хвилює всіх у селищі. Кого б тато не зустрів, всі відразу починають цікавитися, як мені живеться. Тато завжди гордо випинає груди:

- Я для моєї доньки зроблю все. Я витяг її з жахливої країни, і тепер сплачую їй курси французької, влаштую в університет, куплю квартиру...

Сусіди кивають, одні з недовірою і лукавою посмішкою, тому що знають батька, другі з непідробною радістю за моє щастя, і щастя батьки, який більше не відлюдник.

Отже, дізнавшись все, сусіди пішли. Тато зачинив за ними двері і почав бубоніти:

- Чортові люди зі своєю кавою, тепер дві години за ними чашки мити, як мене дістали.

В цей час хлопці покликали нас наверх. Ми піднялися.
- Ну, все готово. Давайте перевіримо. Підключиться с чого-небудь до вай-фаю, - сказав один з них.

Я взяла свій телефон і підключилась. Звичайно, цей старий шматок заліза, вперше за місяць спіймавши інтернет, не витримав такого навантаження і відразу завис. Я повернулася до тата:

- Треба почекати.

Батько кивнув і підійшов до роутеру.

- Слухайте, він такий великий, а я в гостях бачив такі маленькі, - захоплено сказав він.

Хлопці перезирнулася з усмішкою, а тато, помітивши це, відразу ж став намагатися виправдатися своєю улюбленою фразою:

- Розумієте, я не хай-тек. Я ж не хай-тек.

Більше йому про сучасні технології сказати було нічого, тому він став позаду мене і вперся поглядом в екран моєї мобілки.

- Ну що, запрацювало? Ні? А коли запрацює? Запрацювало? Ні? А тепер? А воно точно буде працювати? Ну? Працює? - питав він без зупинки наступні кілька хвилин.

Я вперто хитала головою, не відкриваючи рота, тому що боялася не стримати роздратування.