Дивний сучасний світ

До встановлення інтернету залишався всього тиждень, але мене це не радувало, як і тата. Його — тому що доведеться щомісяця платити двадцять євро, мене — тому що я втомилася без нормального зв’язку зі світом і боялася не пережити ці сім днів.

Тому я вирішила попрохати батька купити мені картку з французьким номером і мобільним інтернетом. Це, звісно, не так круто, як нормальний вай-фай, але хоча б переписуватися можна.

Такому проханню тато не зрадів, але, крізь зуби, все ж погодився в найближчу середу заїхати до торговельного центру і купити картку.

Того дня він вже зранку був нервовий. Тобто, такий він щоранку, але, коли справа доходить до покупок, особливо пов’язаних з чимось електронно-сучасним, його стрес досягає піку.

Взагалі, все відношення тата до комп’ютерів, смартфонів, планшетів, інтернету чудово демонструє ось ця нещодавня ситуація.

Кілька днів тому за обідом тато запитав:

- Ну, що ви вивчали на заняттях?

- Ми вивчали слова, пов’язані з сучасними технологіями, - відповіла я, судомно проковтнувши шматок сосиски, щоб тато зумів розібрати мою французьку.

- Це погані слова, вони ніяк не пов’язані з сучасним світом, - похитав головою тато і продовжив закидувати у себе їжу зі швидкістю світу і ковтати її майже не жуючи.

Знаючи батька, я намагалася заспокоїти свої надії і мрії про те, як зможу написати ввечері друзям у месенджері, тому що цілком можливо, що ми або нічого не купимо, або купимо якусь дурню.

Вже після всього, що сталося, я подумала, що потрібно бути повною ідіоткою, щоб дозволити собі хоч трохи мрій про вдалу покупку.

В торговельному центрі ми відшукали магазин електроніки. Тато увірвався в нього так, наче заповітне придбання потрібне було йому, хоча насправді він просто хотів якомога скоріше здихатися від цього всього і піти їсти, сумуючи при цьому за втраченими грошима.

На вході нас зустрів продавець — консультант, круглолиций, червонощокий, і з планшетом у руках.

- Доброго дня, - з усмішкою привітав він нас.

- Добрий, - кинув батько, нервово оглядаючись. Потім присунувся до продавця і різко заговорив: - Так, а тепер слухайте мене дуже уважно. Справа вкрай серйозна.

Продавець — консультант теж присунувся ближче і насупив брови. Вочевидь, він повірив і вирішив, що зараз йому розкажуть про дійсно серйозну проблему.

Але тато замість простого прохання показати сім-карти почав нести якусь нісенітницю.

- Розумієте, моя донька, ось вона, - він ткнув пальцем мені у груди, - Вона жила з матір’ю в іншій країні, приїжджала тільки на канікули, але...

Тато пустився в просторові описи моїх подорожей з Франції на Батьківщину і назад, а я подумала, чи вистачить мені словникового запасу, щоб пояснити, що саме мені потрібно в цьому магазині.

- Ось так ось. І я хвилююся, чи можна у телефон, куплений в іншій країні, вставити французьку сім-картку? - нарешті закінчив батько.

Продавець — консультант з жахом подивився на нього, а я відвернулася, тому що мені знову, вперше після тієї історії з автобусом, стало соромно за тата. Тільки тоді мені було соромно за його поведінку і крики, а зараз — за неймовірну тупість. Адже коню зрозуміло, що телефон і сім-картка один від одного не залежать.

- Звичайно, можна. - витиснув усмішку продавець. - Знаєте, краще вам поговорити он з тією консультанткою, вона точно допоможе, - і він вказав на жінку в іншому кінці магазину.

Чоловік швидко пішов до інших клієнтів, роблячи вигляд, наче так і треба, хоча мені здалося, що він просто хотів позбутися нас.

Ми ж відправилися до продавчині. Дорогою тато розмахував руками і кричав всім і нікому:

- Я не хай-тек! Пам’ятайте про це, я не хай-тек!

Жінка — консультант ввічливо привіталася, ще не підозрюючи, з ким вона зв’язалася, і що на неї чекає. Тато почав описувати їй історію в таких же подробицях, як і попередньому працівникові.

- Сподіваюсь, ви нам допоможете, тому що я не хай-тек. Вона, - він кивнув на мене, - хай-тек, але не я.

- Звичайно, яку ви хочете картку? - радісно спитала продавчиня. Здається, її тато не збив з пантелику.

- Я би хотіла, - почала я, ретельно добираючи слова і ставлячи їх у правильну граматичну форму, - щоб там був мобільний інтернет, хоча б 2G, тому що...

- Потрібно, щоб вона була найдешевшою. І щоб влізла в її телефон, - перебив тато, затуливши мене своєю широкою спиною.

Схоже, моя французька ще дуже погана, тому що продавчиня почула тільки батьку, і відразу стала пропонувати йому дешеві варіанти карток.

- Чудово, ось ця підходить.

- А там є мобільний інтернет? - спитала я якомога голосніше та чіткіше.

- Ні! - радісно сказала продавчиня. - Для цього потрібна картка з тарифом, а якщо ви ввімкнете передачу мобільних даних на цій, вона зніме все гроші з рахунку за хвилину.

- Але я хотіла...

- Усе гаразд, ми беремо цю, - знову встряг батько, показуючи мені, що все вирішено.

Я зрозуміла, що вже нічого не зроблю. В цій Франції все не так, як у людей. Навіть з картками проблеми. У нас просто купи одну, і в тебе по-любому буде інтернет, а тут потрібно купляти якусь особливу, тому що звичайна не так працює... О Боже!

- І засуньте картку в телефон, а то раптом вона сама не зможе, - тато, здається, забув, що хвилину тому назвав мене хай-теком. - Тому що я другий раз сюди пертися не збираюся! - і він з погрозою подивився на мене.

- А що, в твоїй рідній країні так погано, що ти переїхала? - спитала мене продавчиня, запихаючи картку до роз’єму.

- Там справжні злидні та жах, - гордо сказав тато, закриваючи мене собою.

- Тобто у Франції краще?

- Звичайно, ні! - гаркнув тато від надлишку почуттів, адже критикувати все і всіх було його улюбленим заняттям, крім перераховування своїх грошей, ясна річ. - Ні в одній країні немає нічого нормального! Ці президенти всі ідіоти! Я б хотів поїхати на якийсь острів...