Вихід до транспорту

Перший тиждень після від’їзду мами тато, як міг, старався бути турботливим батьком. Потім йому набридло, і він заявив, що більше не має наміру возити мене машиною з села, де ми живемо, до Страсбургу на навчання. Тому в кінці третього тижня мого повноцінного французького життя він купив мені абонемент на електричку і автобус. Слава Богу, йому прийшла в голову думка першого разу поїхати зі мною і все мені показати.

Мої заняття починалися о дев’ятій ранку, але тато впав в паніку, що якщо ми візьмемо потяг на пів на восьму, то якимось чином не встигнемо на навчання, хоча за ті сорок хвилин, які залишаться до уроків після прибуття електрички, можна об’їздити все місто. Але тато наказав їхати потягом на сьому ранку.

Я встала о шостій і спустилася донизу. Тато сидів в кріслі у вітальні повністю одягнений, в куртці.

- Поспішай, залишилося мало часу, - сказав він. - Я взагалі встав о третій ранку.

- Навіщо? - намагаючись приховати усмішку, спитала я.

- Як це навіщо? Я все роблю заради тебе, а ти задаєш такі питання? - тато піднявся. - Чекаю в машині.

- Взагалі-то ще година... - але він вже вийшов з будинку.

Вибравшися з електрички, батько як можна скоріше пішов до зупинки навпроти вокзалу, наче за весь день там проїжджає лише один автобус потрібного нам номеру, і ми можемо не встигнути.

Ми дійшли, тато кинувся читати розклад автобусів, я насилу переводила дух. Повернувшись, батько незадоволено хмикнув:

- Ще десять хвилин нашого чекати.

Тим часом до нас підійшла дівчина, яку я відразу впізнала. Вона вчилася зі мною на курсах, і теж розмовляла українською. Я збагнула, що вона буде щодня їздити тим самим автобусом, що і я, отже, ми можемо потоваришувати. Невже в мене з’являться друзі тут? Ця можливість страшенно мене втішила, а дівчина саме ввічливо привіталася з нами французькою.

- Доброго ранку! - я намагалася зробити свою найбільш приязну усмішку.

- Доброго ранку, - похмуро буркнув тато, з підозрою оглядаючи незнайомку. Дівчина, спіймавши його погляд, поспішила відійти на інший кінець зупинки.

Підійшов автобус. Дівчина однією з перших зайшла в нього, ми з татом були останніми. Батько купив у водія білет і приклав його до спеціального автомату на вході. Автомат радісно засвітився зеленим. Слідом за татом я приклала свій проїзний, одночасно і для потягів, і для міського транспорту. Автомат запищав і засвітився червоним.

Якби я не була такою наївною і правильною, я б нахабно пройшла далі в автобус, як це зробила переді мною панянка з таким самим проїзним. Але я не така, тому я підняла свої великі очі на водія і поглядом спитала в нього, чи можна мені пройти, очікуючи кивка, бо інших людей з такою карткою він впускав. Але водій звузив очі і почав мені щось казати.

- Що? Тато! - покликала я, зневірившись зрозуміти французьку мову.

- Що відбувається? - тато розштовхав людей і підійшов до нас.

Я помітила, що біля моєї однокурсниці є вільне місце і вирішила, що саме час з нею познайомитися. Зазвичай я так не роблю, чекає, поки людина сама зі мною не заговорить, але раптом усі такі ж сором’язливі, як і я. Не будемо ж ми до кінця життя їздити в одному автобусі, не перекинувшись жодним словом.

Я подумала, що з моїм проїзним тато розбереться і сам, тим паче, що там і розбиратися немає чого, просто якась прикра помилка. Я пройшла в середину автобуса, сіла поряд з дівчиною. Вона повернулася до мене, витягла один навушник, я відкрила рота, збираючись представитися, але тут нас перервав крик мого батька.

- Та як ви смієте? Ви що, зовсім охрініли? Іди сюди! - останнє адресувалося мені.

Я пішла, краєм ока помітивши, що однокурсниця витягла і другий навушник.

- Якого біса тут відбувається? - кричав тато, хапаючи з моїх рук проїзний. - У мене все оплачено, це ваші проблеми, що автомат не зчитує картку.

- Мсьє, я вам ще раз кажу, що не можу повірити на слово. Пред’явіть папірець, що проїзний сплачено.

- Давай чек, покажемо цим недоумкам, - проревів тато мені.

- Але я його не взяла.

- Чудово, - тато повернуся до водія і знову закричав: - У нас немає чеку, але я точно знаю, що проїзний дійсний!

- На жаль, не можу її пропустити. Хай тоді купить білет, - незворушно сказав водій.

- Буду я ще витрачати два євро на білет, ти, водій-злодій. Я вже 77 євро сплатив за проїзний, я більше не витрачатиму ні центу!

- Мсьє...

- Лайно, це просто лайно!

Я відвернулася від їхньої сварки до салону автобусу. Тепер навушники вже вийняли всі пасажири. Моя однокурсниця дивилася величезними очима, здається, такого вона ще в житті не бачила.

Батькові таки довелося купити білет, але сварка продовжилася. Знаючи тат, він кричав би на водія ще дві години, але, оскільки відправлення автобусу вже затрималося на кілька хвилин, через передні двері увійшла якась жінка.

- Доброго дня, я координаторка. Що сталося?

- Сталося лайно, - не давши водієві вставити ні слова прокричав батько і почав розповідати.

- Зрозуміло, - так само непорушно відповіла координаторка. Розумієте, мсьє, вашої провини в цьому немає. Просто автомати у міських автобусах не зчитують проїзні такого типу.

- Але я вже сплатив два євро за білет, - тато у відчаї помахав папірцем.

- Ну, ми не повернемо вам гроші, - обережно сказала жінка, вочевидь, зрозумівши, що з норовом батька слід бути обережною. - Просто носіть з собою чек і пред’явіть його у випадку проблем.

- Так, але це лайно...

Координаторка, не дослухавши, вийшла з автобусу і наказала водієві їхати. Він потис плечима і повернув ключ запалювання, всі своїм виглядом демонструючи, що дискусія завершена. Нам нічого не залишалося, як пройти до салону.

Дівчина-однокурсниця продовжувала у всі очі дивитися на нас, але я зрозуміла, що після такої ганьби через тата я точно з нею не потоваришую, тому ми сіли навпроти.

- Якого біса ти не взяла з собою чек? - накинувся на мене батько. Робити це тихо він, звісно, не міг, а однокурсниця ще не надягла навушники, так що мені знову стало соромно.