Загублений гаманець

Моєму батькові (1944-2020)

Мені завжди було цікаво, чи є у світі абсолютно нормальні сім’ї. Коли я з кимось знайомлюсь, відразу з’ясовую, яка у нього сімейка. Звичайно, ненав’язливо, але все ж розпитую. Мені важливо знати, що я не одна живу з такими дивними батьками. І знаєте, нещодавно я зрозуміла, що кожна родина ненормальна по-своєму. І кожній чужі дивацтва здаються нонсенсом. І мені стало набагато легше. Тому що мій батько абсолютно ненормальний.

Моя мати Інесса одного дня вийшла заміж за француза. Він швидко втомився від сім’ї, дітей, та і людей в цілому, і ось вже десять років живе відлюдником в селищі в горах Альзасу, у Франції. А ми з мамою залишились у нас на Батьківщині. Але цього літа я закінчила школу, і ми вирішили, що краще мені вступити до університету в Страсбурзі, неподалік якого і займається відлюдництвом батько. Вмовити на це тата було непросто, але несподівано вийшло. І ось я тут, в домі батька. Через два дні я піду на курси французької, щоб наступного року таки вступити. Принаймні так розпланували батьки. Точніше, мама. Тато все ще сподівається, що я передумаю і поїду назад.

Мама повернеться додому через тиждень. Цей час вона хоче провести якомога більше продуктивно, що навряд чи вийде, адже тато ненавидить виїжджати в люди і давати нам гроші на магазини (а саме це мама і вважає правильним дозвіллям).

- Поліно, ходи сюди.

Я піднялася до спальні і допомогла мамі розвісити мою колекцію клітчастих сорочок в шафі. Мого тата звуть Поль, і, коли мама завагітніла, він стукнув кулаком по столу і заявив, що якщо буде хлопчик, його назвуть на його честь. А якщо дівчинка, то теж на його. Народилася я, і мене назвали Полін, наголос на останній склад. Але моя мама іноді каже на слов’янський манер. Ми, до речі, Вілари, прізвище, не надто розповсюджене у Франції, чим тато дуже пишається.

- Нарешті ми кудись поїдемо, - прошепотіла мама, щоб тато не почув. Він сьогодні був доволі похмурим, і перебирав монетки у сусідній кімнаті, прикидаючи, скільки можна нам дати.

Я взагалі-то не люблю ходити по магазинах, більшу частину часу просто сиджу на лавочці і дивлюсь, як мама перебігає з одного бутіка до іншого, намагаючись укластися у відведений батьком час. Але в татовому домі немає інтернету, а тому зайнятися немає чим абсолютно, тож я готова навіть на шопінг.

Наче прочитавши мої думки, мама сказала:

- Нічого, через три тижні вам проведуть вай-фай.

Це мало прозвучати підбадьорливо, але ми з мамою чудово розуміли, що три тижні без інтернету — це пекло. Добре, що його хоча б проведуть. Тато ненавидить сучасні технології, зневажає всією душею. Він, звичайно, старий, як світ, йому вже майже сімдесят (ну так, я з тих пізніх дітей, де у батьків ще й різниця у віці з двохзначним числом), але це не виправдання. Моя бабуся активно юзає смартфон.

В цей час до кімнати увійшов батько і кинув монетки на стіл.

- Це вам, - буркнув він.

Ми з мамою співчутливо перезирнулися — кому, як не нам, знати, наскільки татові тяжко ділитися грошима.

Спускаючись донизу, тато чхнув, як завжди гучно, несподівано, протяжно. Я здригнулася, мама підвела руки до неба і прокричала:

- Та щоб ти здох!

Так вона робить завжди, коли тато чхає.

До магазину ми доїхали без пригод, що кожного разу мене дивує, адже батько в завжди в такій паніці перед виїздом в люди, наче ми збираємося на війну.

Після обіду у кафетерії тато розклав газети на весь стіл і, глянувши на свій кнопковий телефон, сказав:

- Через дві години тута.

Ми з мамою відразу рвонули, як марафонці після свистка. Все йшло дуже непогано, я майже не втомилася, купила нові джинси, мама обрала собі кофтинку. В холі між бутіками ми зупинилися, і мама почала шукати в сумці цукерки. Через хвилину вона вивалила весь вміст сумки на лавку.

- Та ладно, я вже не хочу, - я вирішила, що одна карамелька не вартує таких грандіозних зусиль.

- Я не можу знайти гаманець.

Тут до мами приєдналася я. Оглянувши всю сумку, ми судомно побігли до попередньої лавочки, де скоріше за все, і загубили гаманець, але його там не було.

Тітонька — працівниця порадила піти до центральної каси, що ми і зробили. В скляній кабінці на узвишші сиділа огрядна дама з поголеною під їжака головою і в окулярах.

- Вибачте, я загубить свій гаманець, - ламаною французькою вимовила мама.

Жінка спохмурніла, потім спитала:

- Німецька?

- Гаманець? Ні, він...

- Ви говорите німецькою?

- Ах, так, звичайно.

Чим зручна ця частина Франції — все знають німецьку. Так що коли мамі доводиться вирішувати проблеми, вона не роздумуючи використовує цю єдину іноземну мову, яку знає. Власне, нею мама і розмовляє з татом.

Жінка тим часом звідкілясь вивудила мамин гаманець і помахала ним:

- Цей?

- Так! - мама радісно простягнула руки, але працівниця притисла дорогоцінну знахідку до себе.

- Я не можу вам віддати його, доки ви не пред’явите документи, що підтверджують особистість.

- Чого?

Між жінкою і мамою зав’язалася довга бесіда, яка ні до чого не привела, тому що ми зрозуміли тільки те, що у Франції загублені речі просто так не віддають. В кінці кінців мама заявила, що зараз приведе чоловіка (колишнього), який усе вирішить.

Ми пішли до кафетерію. Тато читав газети, ми наздогнали його ззаду.

- Чорт, - він підскочив, як завжди злякавшись незрозуміло чого.

- У нас проблеми... - почала мама.

- Лайно, як ви мене всі дістали! - закричав тато.

- Я загубила гаманець, - продовжила мама.

- Лайно, ну ви і ідіотки! Дурепи! Я таких придурків в житті не бачив! - продовжував тим часом кричати батько.

- Зачекай, це ще не все. Його знайшли і віднесли до центральної каси, але дамочка звідти мені його не віддає. Іди, поговори з нею.