VII

Глава 7. Який в біса похід?

З кожним днем, що працюю у цьому будинку, я починаю все більше помічати скільки тут брехні та люті. Вчора ненароком підслухала розмову прибиральниці та ще когось, вони говорили про те, що у хазяйській кімнати була розбита ваза, а на підлозі кров. Також, я дізналася про те, що Арчибальд любить піднімати руку на дружину та старшого сина. Підтвердженням цим пліткам я звичайно не маю, тому не можу критично судити. Але якщо це правда, тоді зрозуміло чому Адам так ненавидить батька. 

Після нашої спільної вечері на даху я більше не бачила його. Потім від Остіна дізналася, що його Адам поїхав у якусь ділову поїздку на десять днів за наказом батька. Його зникнення було таким раптовим, що я злякалася, але нічого страшного не сталося з ним. 

Сьогодні вже дев'ятий день, як Адам поїхав, а отже, це вже мій третій тиждень роботи на сім'ю Чандлерів. 

– Я хочу пограти, – каже Остін коли я забираю в нього телефон. – Келі! 

– Спочатку домашка, а потім ігри! – За цей час я стала суворішою до хлопця, бо почула, що Софія звинувачує у його поганих оцінках мене. 

– Та мені тільки один рівень..

– Уроки, Остін.

– Ой, гаразд! 

– Як тут грати? – Дивлюся на гру. – Потрібно просто приїхати першою?

– Це не так вже й просто, Келі. 

– Ставлю сотню, що зможу пройти за три рази. – З азартом говорю до хлопця. 

– По руках! 

Остін почав робити уроки, а я намагалася розібратися в управлінні машиною. З першого разу я програла, на другий вже більш-менш нормально могла їхати, але моя третя спроба так само виявилася провальною. Я сиділа і дивилася на екран телефону, щоб не показувати свою поразку. В азартні ігри мені грати не варто, бо можу програти все до останніх трусів. 

У кімнату постукали. Остін дозволив зайти і двері відчинилися.

– Прийшла перевірити чи все у вас гаразд, – Софія. 

– Так, мамо, я роблю уроки, а Келі дивиться щоб я не відволікався. – Кидає погляд на телефон. 

– Чудово, ви молодці, – Софі нервує і це помітно. – Келі, ми можемо поговорити? 

– Так звичайно. – А в голові “Що знову я наробила?”. 

Телефон Остіна беру з собою, бо він дуже легко відволікається. Ми вийшли за двері кімнати хлопця і відійшли на пару метрів. 

– Софія, щось сталося? Ви якась нервова..

– Арчі вляпався у якусь темну махінацію, – майже пошепки говорить вона. – За день-два сюди може прийти поліція і я не хочу щоб Остін бачив обшук. 

– Хочете..

– Я візьму для нього в школі відгули, щоб ви могли поїхати в похід. 

– Софіє, при всій моїй повазі до вас… Який в біса похід? Я ненавиджу залишатися вночі у лісі! – Починаю протестувати.

– Люба, ніякого сну під відкритим небом! Я не можу наражати свого сина на небезпеку. – Ну звичайно не можете. – “Похід” – це база відпочинку, там є пристойні будинки, світло, тепло… одним словом там є все, що необхідно для нормального життя. 

– Коли ми маємо виїхати туди? 

– Сьогодні. – Починає говорити голосніше. – Допоможи зібрати речі Остіна, а потім по дорозі заїдете до тебе і візьмеш собі речі. 

– Гаразд. 

– За цей дискомфорт я заплачу подвійну зарплату. – Торкається моєї руки. – Але не розмовляй про це з чужими людьми. 

– Добре. 

Вона точно дуже поганої про мене думки, хоча і робить вигляд, що ні. Погляди Софії у мій бік кажуть самі за себе. Нехай вона й хоче приховати це, але очі не брешуть. 

♡♡♡

Остін зібрався дуже швидко, тож ми виїхали одразу після того, як він попрощався з мамою. Я думала про Адама. Чи попередив його хтось про те, що буде обшук? Він звичайно доросліший від Остіна, та хіба це було б справедливо по відношенню до нього? Один син в безпеці, а інший нехай страждає? Мені важко зрозуміти ставлення Софії до Адама. Те, що він вже виріс, не означає, що йому не хочеться відчувати батьківську турботу. 

Поки я збирала свої речі, Остін ходив будинком і роздивлявся все. Було кумедно спостерігати за тим, як він обережно торкається різних предметів.

– Це ти? – Знайшов фотографію, що стояла у вітальні. 

– Так, це я, – беру фотографію до рук і обережно торкаюсь пальцями холодного скла. – Мені тут шістнадцять років, ми тільки переїхали у цей будинок. 

– Хто це поруч з тобою? Мама?

– Ні, це моя бабуся.. Вона виховала мене. 

– Чому так сталося? Де твої батьки? 

– Іноді людям не варто ставати батьками. – Я не хочу лаяти своїх батьків при ньому, тому добираю більш-менш пристойні слова. – Мої батьки з такої категорії. Я була їм не потрібна, тому мене виростила бабуся. 

– Життя в тебе не цукор, Келі. – Дивуюся його словам. – Тепер я розумію чому ти маєш такий бойовий характер. 

– Ти говориш такі розумні речі, пане філософ! – Проводжу рукою по його волоссю і різко починаю куйовдити. Остін сміється таким дзвінким сміхом, що я й собі починаю сміятися. 

З горем навпіл я зібрала собі речі і ми виїхали до бази відпочинку. Вже починає сутеніти, треба трохи поквапитися, бо я не дуже то й вмілий нічний водій. 

За дві години я нарешті припаркувалася біля потрібного нам місця. Загалом на парковці було три машини і тепер ще наша. Людей тут не багато – це добре. Я хотіла допомогти Остіну з багажем та він відмовився від цього й сказав, що він чоловік і сам має нести свої речі. Хотів і мою валізу забрати, та я була проти. 

За п'ять хвилин ми вже отримали ключ від нашого будиночку на найближчі чотири дні. Поки ми йшли я зрозуміла, як тут тихо й спокійно. А дихати тут одне задоволення, повітря насичене ароматом хвої. Просто райське місце серед лісу. 

Пройшовши ще метрів двісті серед густого соснового лісу, ми помітили, де заховався наш маленький, але доволі стильний будиночок. Його фасад виконаний із темного дерева, що гармонійно поєднується з природним оточенням, а великі панорамні вікна дозволять нам милуватися красою дикої природи просто зсередини.