І

Глава 1. Нове місце роботи 

Початок весни – моя улюблена пора року. Час змін, нові можливості, гарний настрій… Саме так я думала у тому році, та не у цьому. Після смерті бабусі, – моєї єдиної рідної душі у цьому світі, – я втратила віру у будь що. 

Мені вже двадцять, у цьому році двадцять один, я завершую навчання за програмою для педагогів дошкільного закладу і розумію, що далі навчатися я не планую за цим напрямком. Ці два роки дали мені зрозуміти, що я не дуже вмію знаходити спільну мову з дітьми, а тим паче з батьками, яким байдуже на своїх дітей. 

Був випадок, під час моєї роботи у дитячому садку, коли в один день я не втрималася й виговорила все, що думаю, мамі однієї дівчинки. Вона жила з чоловіком, який не любив дитину, я не змогла промовчати, коли Лілі, її донька, прийшла з синцями. В результаті мене звичайно звільнили, бо я не лише не промовчала, а ще й подала на них до органів опіки. Ті в свою чергу все перевірили й сказали, що в них нормальна сім'я і це я щось не так зрозуміла. Мама, що приходить напідпитку, вітчим, що б'є дитину і постійно брудний вигляд дівчинки – це нормальна сім'я? Звичайно я не заспокоїлися і почала “копати” під вітчима Лілі, дізналась, що той мав судимість за розбещення дітей і повідомила його наглядача про те, що дитина приходить до садочку з побоями. В результаті чоловік отримав умовний строк і заборону на наближення до дитини. Мама Лілі здогадалася, що це зробила я і здійняла галас, – в результаті мене звільнили з поганою поміткою. Тож роботу у цій сфері я можу ще довго шукати, без жодного результату. 

Зараз я працюю у магазині продавцем, та й там я тримаюся лише на тоненькій волосині, яка ось-ось порветься, бо я ненавиджу людей, які не знають, що таке повага і базові правила етикету. З моїм характером важко протриматися довго на одній роботі. 

– Я більше не можу це терпіти, – менеджер магазину. – Тебе звільнено, Келі! 

Що ж, я знала, що цей день вже дуже близько і от, він сьогодні. День мого звільнення. 

– Справедливо, – погоджуюсь з ним. Я й сама не дуже хотіла тут залишатися. 

Сьогодні зранку я обізвала дідугана збоченцем, а це виявився якийсь інвестор магазину чи щось таке. Думаю, саме це і є причиною мого звільнення. 

– Зарплату виплачу на банківський рахунок, як і зазвичай, – махає на себе журналом з акційними товарами, бо йому вочевидь спекотно. 

– Штраф буде? 

– Ніяких штрафів, тільки йди звідси! 

– Дякую. – мило посміхаюсь і паралельно знімаю уніформу магазину. 

– Тобі дякую, – зітхає з полегшенням. 

В його житті стане на одну проблему менше, а в мене більше. Знову потрібно шукати роботу. Та це й на краще, тут жахливі покупці, ніколи не вітаються і кидають гроші так, ніби я якась собака. Потрібно було самій звільнитися. 

♡♡♡ 

Легкий весняний вітерець підхопив моє волосся і відкинув назад, коли я переходила дорогу. Повз мене проходить щаслива пара, що тримається за руки і я усвідомлюю, що ще потрібно подзвонити Даніелю і повідомити про моє чергове звільнення. Я знаю, що він буде не задоволений цим, бо він завжди так реагує на моє звільнення. Даніель – це мій хлопець, ми зустрічаємося трохи більше року. Йому двадцять три і він вже працює у якійсь крутій компанії з розробки ігор. Іноді я думаю, що ми настільки різні, та все ж таки ми зустрічаємося. Не скажу, що ми завжди можемо знайти компроміс у стосунках і це проблема. 

Знайшовши телефон у кишені пальто я поспіхом витягла його й розблокувала. У мене був один пропущений від Трейсі, – моєї подруги. Потім їй перетелефоную, зараз мені потрібно повідомити Даніелю новину про моє чергове звільнення. Спливає гудок за гудком та чоловік не відповідає. Мабуть дуже зайнятий. Завершую виклик і відразу набираю Трейсі. Вона відповідає майже одразу. 

– Зайнята? 

– Вже ні, – відповідаю іронічним голосом.

– Келі.. Невже знову?

– Мене звільнили!.. Юху! – Намагаюся жартувати, поки стою й чекаю на зелене світло світлофора. 

– Який козел на цей раз отримав стусанів? – З азартом питає подруга і я посміхаюсь. 

– Я лише сказала, що він збоченець.

– Зарплату отримала? – Єдина хто ніколи мене не засуджує, це Трейсі. 

– Так. 

– Це вже добре, – сміється. – Зустрінемося? 

Загорівся зелений колір світлофору, я зробила крок і боковим зором помічаю, як на мене “летить” машина. В останню секунду встигаю відстрибнути назад, але невтримую рівновагу й падаю на дупу. Декілька секунд перебуваю у шоковому стані. Я могла тільки що загинути, або серйозно постраждати. 

– Келі.. Келі! – Долунає з мого смартфону який лежить сантиметрів п'ятдесят від мене. 

– От мудило… Якого біса?! – Лаюсь на всю вулицю. 

Люди намагаються допомогти мені встати, а я намагаюсь розгледіти номерний знак машини, та вона вже далеко і номер не видно. 

– Тримайте, – жінка віддає мені телефон. – Ви точно в порядку? 

– Так, дякую за допомогу. 

– Тут є камери відеоспостереження, тож можете піти до поліції. 

– Камери? – Піднімаю голову вверх і посміхаюся. – Ще раз дякую! 

– Таким людям не можна видавати права на водіння! – Вона киває головою на прощання і йде в інший бік від мене.

На мапі знайшла найближче відділення поліції і пішла туди. Цей козел має отримати хоча б штраф за таке водіння. Навіть якби він збив мене, то просто б поїхав далі. Його швидкість буквально “кричала” про такі його наміри.

Єдине, що зробили у поліції – це прийняли мою заяву, перевірили камери відеоспостереження і сказали, що можуть розглянути мою заяву у порядку черги. Сподіваюся так і буде, а то цей випадок взагалі можна вважати замахом на вбивство. Не я, так хто інший може постраждати від цього горе-водія. Потрібно позбавити його водійських прав, а не виписувати штраф.