1

Тоня вірила у мрії. Вірила книжкам так сильно, що беззастережно була впевнена – у неї теж обов’язково станеться фантастична і романтична пригода. Та, яка зрештою зробить її щасливою до кінця днів.

А як там воно буде – не важливо. Чи зустрінеться їй містер Дарсі, як невгамовній Бріджит Джонс, чи її намалює Джек, як ту Роуз, чи разом з Ніно вони розгадають таємницю фотокарток, як Амелі, чи може прогулюючись з букетом жовтих квітів вона одного разу зустріне свого Майстра…

З часом до перелікуй ймовірностей додавались такі особистості як містер Грей, чи навіть загадковий Едвард Каллен. Хто завгодно. Але точно не Борька з п’ятого під’їзду, неромантичний і прямий як стіна. Не Юрко з паралельного потоку, лоповухий і в незграбному синьому светрі. Не Володимир, водій що підвозив її разом з керівницею до зупинки.

Тоня увесь час читала і добре знала якою має бути романтична мадемуазель. Повітряна, легка, ніби зіткана з сонячних промінчиків і легких посмішок. Вона носила лише сукні, тонке пальто,  великий шарф і кеди в квіточку.

Час плинув. Спочатку її подружки бігали на побачення. З тим самим Борькою та лоповухим Юрком. Потім якось неочікувано всі знайомі стали виходити заміж. У них народжувались діти, вони купували квартири в іпотеку, автівки, їздили на відпочинок. Виставляючи що літку купу фотокарток з червоними пиками. А Тоня чекала на мрію. На кохання, те що один раз і на все життя.

З часом вона стала завбачливою. Щодня виходила на прогулянку з невеличким букетиком в руках – так примітніше. Взимку носила в кишені мандарини – а раптом її суджений з’явиться з шампанським.

Їй не хотілось бути звичайною домогосподаркою, тією що щодня стоїть біля плити, постить рецепти майонезних салатів і секрети чистки жиру з дня каструлі. Тоня хотіла бути музою. Тією, що надихає чоловіка створювати шедеври!

Всі її мрії збирались і концентрувались в одну велику і об’ємну крапку. І якщо вже так сильно мріяти то обов’язкові має відбутися диво в житті.

І воно відбулось. Ну принаймні Тоня так вважала. Вона зустріла – Його. Того, хто судився їй долею. Інакше просто бути не могло. Влад був художником. На прогулянці в парку Тоня наштовхнулась на його сховок і довго дивилась як він малює пейзаж з натури.

Влад був таким, як вона його і уявляла. Зануреним у себе, натхненним, задумливим, загадковим! З високим чолом прикритим світлим як пух тополі волоссям, з очима що могли роздивитись найпотаємніше в глибинах людської душі.

Залишалось лише привернути його увагу. В книжках та фільмах ця річ відбувалась сама собою. Але в житті здалось все не так просто. Художник просто не помічав закохану в нього дівчину. Він ігнорував її в парку. Обминав як незрозумілу перешкоду, коли вона вигулькувала перед ним на тротуарі перед галереєю, проходив повз коли вона захоплено роздивлялась його картини.

Тоня страждала. Але водночас раділа своїм почуттям. Бо рано чи пізно мала настати та мить, коли Влад прозріє, помітить її і між ними спалахнуть такі почуття, як в кіно. Улюбленим місцем її прогулянок стала алея біля художньої галереї в парку, там вона ходила тремтячи від холоду під тонким пальто, стискаючи синіми пальцями букет жовтих квітів. Виглядала, коли по закінченню дня Влад виходив з галереї і прямував через парк до свого автомобіля. І обов’язково намагалась потрапити йому на очі.

Того вечора його не було довго. Давно вже стемніло, і треба було йти додому. Але Тоня все не могла себе змусити зробити цього. Треба було стати Тетяною для цього неприступного Онєгіна! Зараз, або ніколи. Ось так вона себе накрутила. Тоня все ще була впевнена, що якщо дуже чогось хотіли, вірити і чекати то воно неодмінно збудеться!

Нарешті двері галереї відкрились, і Влад, кутаючись в пуховик вийшов на холод. Тоня кинулась йому на зустріч.

- Слухай! – він раптом незадоволено розвернувся до неї. – Скільки ти будеш мене переслідувати, навіжена?

- Я.., - Тоня розгубилась від напору і злих блискавок в очах об’єкту свого обожнювання.

- Ходиш за мною як привид! – продовжував гримати на неї художник. – Життя ніякого немає через тебе! Щоб більше я тебе не бачив, притрушена!

Він розвернувся і покрокував геть. Тоня посунулась за ним. Очі пекло. Не так вона уявляла собі цю першу розмову. Він мав закохатися в неї. Мав відразу відчути що ось вони споріднені душі. Що вона його муза, єдина і прекрасна.

- Намалюй мене, - майже благально попросила вона у спини Влада.

Він не обернувся. Пригальмував на мить, і кинув через плече:

- Тебе? Бліду як моль? Не сміши. Жоден художник не захотів би малювати таке убоге створіння!

Спочатку Тоня відстала на крок. Потім на два. Сльози таки потекли по її щоках. Життя раптом втратило сенс. Все втратило сенс. Всі її мрії осипались листям з дерева під ноги. Розлітались на друзки. Три місяці вона віддала цьому хаму! А він… Очевидно не її доля.

Тоня брела темним парком. І ридала вже в голос. Не просто переживати розчарування. А в грудях була надія – що ось зараз він схаменеться. Передумає. Пожаліє її. Забере з собою  в тепло, відпоє солодким чаєм. В книжках теж так бувало, що герой не з першого погляду роздивлявся своє кохання. Він міг нахамити, і образити героїню. Але потім обов’язково усвідомлював свої помилки. Вимолював прощення на колінах і вони одружувались та жили душа  в душу.

Але ніхто не поспішав за Тонею. Вона йшла ковтаючи сльози, все більше тремтіла від холоду і страху, розуміючи що забрела кудись в найтемніший закуток парку. Треба було повертати назад. Десь позаду вибухнула тиша парку чоловічим сміхом.

Голоси наближались, і прийшло усвідомлення що вона сама в місцині де не працюють навіть ліхтарі. Тоня пришвидшила крок, намагаючись зрозуміти де вона знаходиться та як вийти на світло.

Друзі! Це ознайомчий фрагмент мого оповідання, що увійшло до збірки історій кохання "Бо кохаю...". Замовити збірку можна у мене, розсилка після 5 березня. Ця книжка на товстому крейдованому папері стане альтернативою листівок до  8 березня, і залишиться в памяті обдарованого надовго. Деталі про склад авторів,зміст в блозі та на моїй сторінці у ФБ.