Розділ 3. Таємниця дядька Василя та його «песика»

Я в мить кинувся на сітчану огорожу, почав нею дертись, маючи намір сховатись у саду, як відчув, що сітка під моєю вагою почала хилитись, не даючи втриматись на ній, а за спиною гарчить собака.

Чіпляючись пальцями за огорожу, я якось підтягнувся, але вже подумки попрощався зі своєю дупою, яка за долю секунди стане сніданком для того пса, як тут краєм ока помітив біля себе дядька Василя. Він якимось чином за мить подолав десяток метрів і опинився біля нас, при цьому навіть не відчинивши хвіртки. Гарчання враз перетворилось на жалісне скавуління.

Я повернув голову і побачив, що чоловік стояв на доріжці, тримаючи витягнуті поперед себе руки, які аж тремтіли від напруження, а пес-Князь левітував перед ним, на відстані в пару метрів від землі, і жалібно скавулів. Дядько Василь зробив рух руками і пес пролетів повз мене та загуркотів у відкритий сарай.

—  Посидь там, охолонь, — похмуро сказав дядько, зачиняючи двері, а тоді звернувся до нас: — Хлопці, ви як?

—  Та ніби пронесло, — обізвався Гришка з даху курника.

Я хотів щось сказати, але замість слів мій рот видав якесь белькотіння. Ноги тремтіли, як у пропасниці, тому я сів на землю.

—  От гадський Ка Лер, — з натиском мовив дядько.

—  Хто? — перепитав я.

Дядько лише рукою махнув. Він був чомусь дуже засмучений

—  А як… як у вас це вийшло? — знову запитав я.

Дядько Василь засміявся і кивнув на Гришку, котрий сидів на даху:

—  Ти краще спитай у свого друга, як він туди заліз!

…Уже в хаті, під цокання старого годинника, дядько Василь налив нам дві склянки холодного вишневого компоту і почав розповідати:

—  Знаєте, хлопці, те, що ви бачили у дворі, справа доволі звична і можна сказати навіть буденна. Нас таких багато…

—  Яких? — перепитав я, сьорбаючи напій.

—  Ну… — протягнув дядько Василь. — Інопланетян. Прибульців з інших світів.

Я похлинувся компотом і закашлявся. Гришка ж сидів зі спокійним виглядом і ніяк не відреагував на слова дядька.

—  Розумію, що це може спочатку шокувати… — продовжив чоловік, коли я відкашлявся. — Але я не один, нас багато не тільки на цій планеті, але і в нашому Глибокоярському районі. Ваш трудовик також інопланетянин.

—  Я так і знав… — вимовив я більше для жарту. — А ще хто?

—  М-м-м… Та багато хто. У вашій школі ще є, причому серед учнів. Ще… голова сільради Травневого теж із наших, тобто позаземне створіння. Він вміє спалювати поглядом, тому всі мешканці села не дуже часто ходять до нього на прийом, улагоджуючи всі справи по телефону — Олександр Іванович не зі спокійних і може загорітись від найменшої дрібниці. Ну а після того, як загориться він, спалахне щось іще. Чи хтось… Хоча, пам’ятаю, вдома він не таким був… Мабуть, земна влада його розбалувала.

—  Вдома? — запитав я. — Де це вдома?

— Далека планета, яку ще нескоро побачать ваші телескопи, — відповів дядько Василь. — Ми називаємо її Планетою Трьох Сонць. Там постійно весна і все живе в гармонії. У нас немає розділень на класи, відсутнє поняття харчової ланки. У нас важливі як найменший камінчик, так і величезна гора. Відсутні види, які живуть завдяки тому, що поїдають слабших.

Дядько Василь підвівся і став походжати кімнатою:

—  Я уже на Землі триста років, у вашому селі — тридцять лише.

—  Навіщо ви прилетіли? — знову почав питати я, а потім мій погляд пав на спокійнісінького «Мациклєта». — Хвилиночку, а ти чого такий як той удав? Ти шо, все знав?

—  Хе-хе, ну канєшно, — авторитетно відказав Гришка. — Це ти тільки крім теліка нічим не цікавишся.

—  Так, спокуха, — сказав я, відчуваючи, як гнів закипає у моїх венах. — Я не тільки телік дивлюсь…

— Це не має жодного значення, — озвався дядько Василь. — Кожен може робити все, що захоче. Дивно, як село ще не дізналось.

І він засміявся, а потім продовжив:

— Ну так от, оскільки мешканці нашої планети живуть у гармонії, вони зуміли розвинути надзвичайні здібності. Ми можемо набувати будь-яких форм, яких забажаємо, і маємо здатність розвивати здібності, які у вас називаються надприродними. Насправді ж нічого надприродного в них немає — кожна з людських істот може розвинути у собі щось цікаве і неймовірне, достатньо лише захотіти. А ще ми, мешканці Планети Трьох Сонць, — мандрівники галактиками. Наша мета — допомагати тим, хто цього потребує. Ми подорожуємо планетами, знаходимо там проблеми чи звертаємось до місцевих мешканців.

— І що ви робите?

—  Різне. Знаходимо воду чи наповнюємо землі родючою силою. Змінюємо занадто холодні чи спекотні клімати, щоб на планеті могло зародитись життя. Але Земля — унікальна планета і, скільки я тут живу, не можу надивуватись.

—  Ми такі класні? — запитав Гришка.

— Навпаки, — сумно сказав дядько Василь і важко зітхнув. — Земля — це перша планета, прилетівши на яку ми думали, що тут наша допомога не потрібна. Вона — надзвичайно різноманітна. Тут є клімати, які забажаєш, різноманітні ландшафти і величезні території, на яких можна будувати таке життя, про яке навіть ми, вдома, можемо лише мріяти. Усе добре, якби не одне «але».