Розділ 2. Наші д*пи в небезпеці

Двір дядька Василя (сусід Гришки) нічим не вирізнявся із загального пейзажу села — хатка, палісадник, великі тривкі ворота, пофарбовані густою зеленою фарбою.

Гришка рішуче підійшов до них і кілька разів гримнув кулаком по металу. Враз десь у дворі почувся шум цепу, і за мить повітря знавісніло розірвав гавкіт пса, судячи з усього великого та кровожерливого. Я скривився — не дуже хотілось би зустрітись з таким звіром десь на темній вулиці без бодай палиці в руках… Гришка ж гримнув ще кілька разів. Пес завалував гучніше; чутно було, як у дворі псяка несамовито гарцює і зловісно віддзвонює своїм цепом, як м’ясник ножем.

Ураз крізь гавкіт я почув скрип дверей. Потім — кроки і чийсь владний оклик. Пес враз затихнув і важко захекав. Хвіртка відчинилась і перед нами постав невисокий, але кремезний чоловічок років сорока.

З першого погляду у його поставі відчувалась неабияка сила. Усе свідчило, що він постійно працює. Одяг на ньому був відповідний — затягані камуфляжні штани, які видавали в ньому чи то лісника, чи рибалки, футболка незрозуміло-якого кольору з почорнілими місцями під пахвами, на ногах — старезні боти. Чоловічок по-доброму глянув на нас і протягнув шкарубку руку для привітання. То був сам дядько Василь.

— А-а-а, хлопці, — сказав він, тиснучи наші пухкі долоньки. — Молодці, рано прокинулись, — а потім підморгнув мені і звернувся до Гришки. — Ну що, хлопче, купив уже свій «мациклєт» чи ні?

І, не дочекавшись відповіді, розреготався. Гришка ж став розгублено чухати потилицю. Про бажання Гришки мати свій мотоцикл знало все село (мій однокласник так багато про це говорив, за що і отримав ціле прізвисько «Мациклєт»), і дядько Василь теж був, як то кажуть, у темі.

Гришка пропустив дотеп повз вуха, лише рукою відмахнувся і спитав щось про човен. Дядько Василь кивнув головою і запросив у двір.

Ми зайшли. Собача будка була розташована прямо біля доріжки, неподалік воріт. Я на мить завмер на вході, оцінюючи обстановку — цеп був короткий, пес не міг би дістати мене на доріжці, але судячи з приглушеного ричання з будки та її масивних розмірів, я сумнівався, що цю тварюку може витримати бодай якийсь цеп.

— Не сси, пашлі, — впевнено сказав Гришка, ступаючи попереду. — Поки дядько тут, Князь нікого не зачепить.

— Я не боюсь, — сказав я і закашлявся, щоб приховати страх.

Ми пройшли невеликим двориком, що був густо обліплений різноманітними господарськими будівлями, зробленими з усякого мотлоху. Хата була невелика, але акуратна, біля вікон легкий ранковий вітерець бавився яскравими квітами у квітнику, теж зробленому із залишків — битої цегли.

Дядько Василь дійшов до сітчаної огорожі, що відділяла двір від саду, і почав ходити біля неї, заглядати за купу масивних покручених дров, а потім пірнув у найближчу приземкувату будівлю. Там він пробув кілька хвилин, а потім вийшов і розвів руками.

— Ніде весел не знайду, — сказав він і потупив погляд у землю. — Ах так! Я ж їх брату віддавав. Тоді вони в саду. Зараз почекайте, я схожу за ними!

І дядько Василь зник за сітчаною огорожею.

— У нього багато хто човен бере, — сказав Гришка.

— Підожди, ти вже катався, виходить? — запитав я.

— Нєа, — відповів Мациклєт. — Я в основному своїм ходом. Нашу канаву можна в деяких місцях вбрід перейти, якось покажу…

Зі сторони воріт почувся неприємний металічний шум. Пес Князь, побачивши, що його господаря немає поблизу, виліз з будки і втупився в нас настороженим поглядом пекельних очей.

То була дійсно здорова тварюка: велика масивна голова, повен рот зубів, важке дихання, немов у бізона. Цеп біля його лап скидався на тоненьку ниточку, і я мимоволі почав озиратись, шукаючи дерево — завжди треба мати план для порятунку.

— Та розслабся, — якось занадто голосно сказав Гришка. — Песик не троне…

Однак слова «Мациклєта» подіяли на «песика», немов червона ганчірка на бика. Він більше не міг терпіти чужинців, тому почав стрибати зі сторони в сторону і знавісніло валувати.

Сталось це так раптово, що мене аж пересмикнуло.

— Нічого собі песик! — сказав я.

— Тихо там! — почувся з саду голос дядька Василя, котрий копошився аж у його кінці, біля крислатих «антонівок».

Але було занадто далеко. Собака продовжував гавкати, від чого навіснів ще сильніше, і ось уже він сіпається, щоб кинутись на нас, а його цеп напинається, немов струна.

— Хай йому…— сказав я до Гришки. — Може, звалимо звідси? Щось мені здається, що цеп не витримає твого “песика”!

Гришка хотів щось сказати, але видно, ця ситуація напружувала і його.

Раптом гавкання змінилось на гарчання — я повернув голову і побачив, як на нас з шаленою швидкістю мчить Князь. Залишки цепу теліпались на його шиї.

— Тіка-а-а-й! — вигукнув Гришка, лізучи на курник.