Сутичка, вчитель праці і смерч у Яблунівці

Надворі палило нестерпно. Минуло хвилин десять, поки ми були в хаті, а від прохолодного ранку не залишилось і сліду. Дядько Василь уже зник за дверима сараю. Ми стали неподалік і почали прислухатись. Зсередини було чути слабке підскавулювання й голос дядька Василя — він говорив незрозумілою нам мовою.

• Пробує добазаритись… — прокоментував це «Мациклєт», який підійшов до сараю впритул і прихилив вухо до стіни.

Голос враз посилився, і пес заскавучав, а потім кілька разів гавкнув. Дядько Василь знову заговорив своєю чудернацькою мовою… Спочатку він говорив спокійно, а потім поступово підвищував голос, зриваючись на крик, аж раптом все в мить затихло.

• Ну що там, що? — запитав я в Гришки, аж стрибаючи.

Той лише шикнув на мене і махнув рукою. Прислухався.

• Не чути нічого, — прошепотів він, а потім завмер. — О, чую. Хтось балакає… Але це не дядько Василь. Це, мабуть, Ка Лер. Ух і голос у нього, аж мурашки пробирають. Так-так… Ага. Чую слова «цеп» … «будка»… «зрада»…. І ще …

Але Гришка не договорив, бо різко відсахнувся від стіни та побіг до хвірточки. Я відкрив рота, щоб спитати його у чому справа, як тут стіну сараю проломило тіло дядька Василя. Воно пролетіло повз мене і важко впало у квітник. За ним у двір вискочило воно — величезне кількаметрове створіння, з собачою головою і спотвореним, але дужим тілом. Це був якийсь монстр, який віддалено нагадував пса, дуже великого пса, який стояв на задніх лапах і був вищий за хату дядька Василя. Створіння височіло посеред двору і ревло так, що закладало вуха. Я спочатку заціпенів, а потім щодуху помчав за Гришкою. «Бігти, бігти, бігти!» — калатало в мене в голові.

Я встиг добігти до воріт, уже був готовий шмигнути у відчинену хвірточку, як тут повз мене пролетіла величезна колода, яка з гуркотом гупнулась у ворота, залишивши в них глибоку вм’ятину. Я повернувся і побачив, що створіння з несамовитим ревом мчить за мною, змітаючи все на своєму шляху.

Я вискочив крізь хвірточку і отетерів — переді мною стояло троє. Я їх всіх знав, і це мене ще більше стопорнуло — звідки вони тут? Хлопець з нашої школи, якого всі дражнили «Ботаном»… Продавчиня магазину «Марина»? І Максим Олексійович. Вчитель праці? А він що тут забув? Він взагалі в райцентрі живе? Зустріч з цими людьми так мене спантеличила, що я зупинився як укопаний, забувши про створіння позаду.

• Униз! — коротко кинув трудовик.

І він ступив вперед і звів руки, а я впав на землю. Інші, Артур та тьотя Марина теж звели руки, ніби намагаючись порухом зупинити монстра. Тим часом та собака, досягнувши воріт, з ревом лупонув по них велетенською лапою, і важкі залізні ворота, вирвані разом зі стовпами, фурхонули кудись убік. Я на мить отетерів від побаченого, але за секунду прийшов до тями і по-пластунськи поповз вперед, кинувши скісний погляд на Максима Олексійовича та інших. Вони стояли, виставивши руки вперед. На їхніх долонях крутились якісь жовті кружальця, які щоразу більшали і більшали. Звір втупив у них червоні від люті очиська, а потім кинувся в атаку.

За мить три промені вдарились прямо в груди створіння. Тварюка заревла, але було пізно — світло, яке йшло з долонь тих людей, відкинуло песика на кілька десятків метрів, аж у сад. Пролетівши над двором, монстр важко гупнув на яблуню і затихнув, а люди опустили руки.

• Хто ви? Що відбувається? — ледь вимовив я.

Максим Олексійович мовчки показав на небо, яке зафарбувалось синім. Повів холодний вітер, а десь поряд глухо бухнув грім.

• Додому пора. Починається гроза, — сказав трудовик, не відкриваючи рота.

Я спішно підвівся, бо весь цей час лежав на землі, і почав щось говорити, сам не знаючи що, і навіть рвонув до тих загадкових людей, як тут все навколо залило яскраве світло.

• Оце так влупило! — почув я поряд. — Дощу немає, а блискає будь здоров.

За секунду я прийшов до тями і зрозумів, що то говорив Гришка. Він лежав у канаві прямо біля траси, як солдат в окопі, і, витягнувши шию, немов гусак, оглядав руїни двору. Я озирнувся, але люди чи хто вони такі зникли.

• Ти бачив? — спитав я його.
• Що?
• Ну тварюку, людей, світло?
• Ах так! — аж вигукнув Гришка. — Ох вони влупили по тому монстру. Фу-у-у-х, і полетів! Жесть просто!

По очах різонув спалах світла, а за пару секунд над головою тріснув грім. На мою шию, голову, руки почали падати важкі краплі дощу.

• Треба линяти, бо зараз по ходу буря почнеться! — сказав Гришка, підводячись.

Я і собі глипнув на двір. Хата вціліла, лише на її дахові був трошки побитий шифер (мабуть, ворота заділи, коли летіли). Ні сараю, де дядько шукав весла ще півгодини тому, ні інших будівель у дворі не було — лише сміття, шматки дощок, колода і величезні вм’ятини від «собачих» лап, у яких вже танцював дощ.

•  Дядька жаль… — сумно мовив я.

Гришка шмигнув носом і сказав тихо:

• З ним все ок. А тепер давай линяти звідси — все одно ніхто не повірить нам, якщо ми почнемо про це розповідати. Диви який гармидер. По любому, на нас усе звалять!