Розділ 5 - Відповів

Розділ 5 - Відповів

Відповідь з'явилася наступного вечора.

Він повернувся з роботи — звичний маршрут, звичний час, звичний скрип дверей, двічі ключ, ланцюжок — і пройшов у кімнату, і побачив блокнот на столі, відкритий, як він його залишив. Ручка лежала не поруч, а на блокноті, впоперек сторінки, ніби хтось узяв її, попрацював і поклав назад, не потурбувавшись повернути на місце.

Він підійшов. Нахилився. Прочитав.

Під його зверненням — під «Дув, якщо це ти — скажи мені, чого ти хочеш» — стояв текст. Не один рядок і не два. Цілий абзац. Його почерком — він перевірив тричі, порівнюючи з попередніми записами: той самий нахил, той самий натиск, та сама манера виводити «д» із петелькою, яка злегка загинається ліворуч. Його рука. Його чорнило. Не його слова.

«Ти просиш мене говорити. Але ти не слухаєш. Ти ніколи не слухав. Ти закриваєш двері, вмикаєш замки, накидаєш ланцюжки, записуєш кожен крок, ніби можна утримати себе на папері. Не можна. Я — доказ. Я виходжу, коли ти закриваєш очі, і я роблю те, на що ти не здатен: я живу. Ти існуєш. Я — живу. Різниця — в усьому.

Ти хочеш знати, чого я хочу? Я хочу того самого, чого хотів завжди, ще тоді, коли ми були маленьким хлопчиком у щілині за комодом. Я хочу, щоб нас більше ніхто не знайшов. Щоб нас більше ніхто не назвав тим ім'ям, яке нам не належить. Щоб ми стали тим, ким мали стати, якби нас не зламали.

Але ти цього боїшся. Ти завжди боявся. Тому ти — там, а я — тут. Тому ти ходиш на роботу, а я ходжу по мокрих вулицях о третій ночі. Тому ти записуєш, а я стираю. Тому ти шукаєш відповіді, а я вже давно їх маю.

Не шукай мене. Я не загублений. Загублений — ти».

Він прочитав це стоячи, нахилившись над столом, і не помітив, як стиснув край стільниці обома руками, так міцно, що кісточки побіліли. Прочитав ще раз. І ще. Слова не змінювалися, не зникали, не розмивалися — стояли чітко, впевнено, з тією твердістю, яку мають речі, написані людиною, що не сумнівається.

Він сів. Повільно, обережно, ніби тіло раптом стало крихким і різкий рух міг його розбити. Сів і подумав: він відповів. Дув відповів. Або я відповів собі. Або частина мене, яка не спить, коли я сплю, яка не зупиняється, коли я стою, яка живе в тих проміжках, де мене немає, — ця частина взяла ручку й написала те, що думає.

І те, що вона думає, — страшніше за мовчання.

Бо мовчання можна було тлумачити як завгодно. Рисочки на обкладинці, мокрі черевики, перегорнута книга — все це можна було списати на автоматизм, на сомнамбулізм, на нічні дії тіла, позбавлені свідомості. Але цей текст — це не автоматизм. Це думка. Сформульована, послідовна, емоційна. Це голос людини, яка знає, хто вона, знає, чого хоче, й знає, чому той, інший — він, який зараз сидить за столом і тримається за краї реальності, — їй заважає.

«Загублений — ти». Він повторив це подумки й відчув, як слова лягають на дно, як камені в каламутну воду, і від них підіймається муть, і муть — це не гнів, не страх, а щось давніше, щось із тих часів, коли він був маленьким і ховався, і придумував слово, і слово забирало його з реальності в місце, де безпечно, де ніхто не кричить, де стіни не тремтять від голосу, який завтра зробить вигляд, що нічого не було.

Він закрив блокнот. Потім відкрив знову. Потім закрив. Потім зрозумів, що повторює ту саму дію, що й із блокнотом тижнем раніше — відкрити-закрити, відкрити-закрити, — і змусив себе покласти його на стіл і відійти. Пішов на кухню. Поставив чайник. Стояв, дивлячись, як вода починає ворушитися на дні, як з'являються перші бульбашки, маленькі, ледь помітні, як повітря, що видихає втоплене тіло.

Чайник закипів. Він не зробив каву. Просто вимкнув і стояв, слухаючи, як вода заспокоюється, як бульбашки зникають, як тиша повертається на кухню, обережно, на ципочках, ніби боїться його сполохати.

Потім повернувся до столу. Сів. Відкрив блокнот на тій самій сторінці. Узяв ручку.

І написав — не Дуву, не собі, а кудись у проміжок між ними:

«Ти кажеш — я загублений. Може, так. Але ти — ти хоча б знаєш, де ти? Ти знаєш, де ходиш уночі? Ти знаєш, із ким я приходив на Тополину? Ти знаєш, хто та жінка на фотографії? Ти знаєш, чому ми перестали ходити до психолога?

Якщо ти маєш відповіді — дай їх мені. Не загадки, не натяки, не мокрі черевики. Відповіді. Конкретні. Як у справах, які я сортую щодня: ім'я, дата, адреса, факт.

Ти кажеш — ти живеш, а я існую. Але жити — це не ходити по вулицях о третій ночі. Жити — це пам'ятати. А ти не даєш мені пам'ятати. Ти забираєш шматки і не повертаєш їх. Ти стираєш — і кажеш, що я записую. Ти ховаєш — і кажеш, що я шукаю.

Хто з нас двох насправді тримає іншого в клітці?»

Він поклав ручку. Залишив блокнот відкритим. І цього разу — лягаючи спати, натягуючи ковдру, заплющуючи очі — він не намагався не заснути. Він заснув свідомо, навмисно, ніби відчиняв двері й говорив: заходь. Роби. Я чекатиму зранку.

Ранок прийшов різко, без переходу, без тієї тріщини між сном і свідомістю, яка зазвичай тривала кілька секунд. Він просто відкрив очі — і було вже світло, і годинник показував восьму, і він проспав будильник, чого не траплялося ніколи, жодного разу за всі роки.

Він схопився. Підбіг до столу. Блокнот.

Відповідь була. Довша за попередню. Почерк — такий самий, його, але — і він помітив це одразу, з тим болючим цепким зором, який підмічав усе — натиск був сильнішим. Літери вдавлювалися в папір глибше, ніби рука, що писала, була не просто рішучою, а злою.

«Ти хочеш фактів. Ось тобі факт: жінку на фотографії звати Оксана. Ти жив із нею два роки. Або вона жила з тобою — це точніше, бо ти ніколи не жив із кимось по-справжньому, ти завжди жив поруч, через стінку, в тій самій квартирі, але в іншій кімнаті, навіть коли кімната була одна.

Ось тобі другий факт: ти пішов від неї не тому, що розлюбив. Ти пішов, бо вона почала бачити мене. Не в містичному сенсі — вона помітила провали. Помітила, що ти забуваєш розмови. Помітила, що вночі ти встаєш і ходиш по квартирі, і не відповідаєш, коли вона кличе. Помітила, що іноді ти дивишся на неї так, ніби бачиш уперше. Вона злякалася. Не тебе — за тебе. І почала говорити слова, яких ти не виносиш: "лікар", "допомога", "діагноз". І ти пішов. Як завжди тікаєш, коли хтось підходить занадто близько до тріщини.