Розділ 3 - Тіні

Розділ 3 - Тіні

Третю адресу зі списку він перевірив через два дні. Не тому, що збирався з духом, — а тому, що ці два дні щось у ньому намагалося повернутися до нормальності. Щось старе, звичне, те, що жило в ньому до папки, до Тополиної, до блокнота з рисочками, — та частина, яка вміла закривати очі на тріщини й говорити собі: це втома, це стрес, це нічого, усі так живуть. Ця частина ще не вмерла. Вона тримала його за руку й тягнула назад, у рутину, у безпеку повторення.

Два дні він прожив так, ніби нічого не сталося. Ходив на роботу. Сортував папки. Обідав у скверику. Повертався додому. Зачиняв двері на два оберти. Вечеряв. Лягав. Засинав. Або робив вигляд, що засинає, лежачи в темряві з розплющеними очима, слухаючи квартиру, чекаючи подиху, який не з'являвся. Може, тієї ночі він йому наснився. Може, це було серцебиття у вухах. Може, нічого не було.

Блокнот він тримав при собі, в кишені пальта, і не відкривав. Рисочки не перевіряв. Шарф — той сірий, нічийний шарф — він поклав у шафу, на верхню полицю, за стопку рушників, і закрив дверцята. Ніби якщо не бачити — то не існує. Дитяча логіка, і він це розумів, і все одно робив.

Але на третій день — це був четвер, він точно знав, що четвер, бо спеціально перевірив дату на робочому комп'ютері, а потім на телефоні, а потім на настінному календарі в коридорі архіву, бо вже не довіряв одному джерелу, — на третій день він не зміг більше робити вигляд. Він дістав блокнот під час обідньої перерви, сів на лавку в скверику, відкрив на сторінці з адресами й прочитав третю: провулок Ковальський, сім.

Щось у цій адресі зачепило його інакше, ніж попередні. Тополина була тривожною, але незнайомою — принаймні, свідомо незнайомою. Ковальський провулок він знав. Не адресу конкретно, а саму вулицю — вузький провулок у старій частині міста, з бруківкою, з низькими будинками, з арками, що вели в двори, заповнені сміттєвими баками й мокрою білизною на мотузках. Він бував там. Давно. В якомусь іншому контексті, якого не міг зараз відтворити, — як мелодія без слів, як запах без назви.

Після роботи він поїхав туди. Уперше за весь час він не пішов пішки, а сів у тролейбус — довгий, порожній, із тим специфічним запахом старого транспорту, який складається з дизелю, мокрого одягу, гуми й чогось невизначеного, людського. Їхав двадцять хвилин, дивлячись у вікно, за яким місто повільно змінювало обличчя: нові квартали поступалися старим, широкі вулиці звужувалися, фасади ставали темнішими, нижчими, ніби місто занурювалося в себе, у свої глибші шари.

Він вийшов за дві зупинки до потрібної й пройшов решту пішки. Ковальський провулок виявився ще вужчим, ніж він пам'ятав — або ніж уявляв, якщо пам'ять була вигадкою. Два ряди будинків стояли так близько одне до одного, що верхні поверхи майже стикалися балконами, і між ними лишилася лише смужка неба — сірого, важкого, з тією особливою щільністю, яку небо набуває перед дощем або перед тим, як вирішити, що дощу не буде.

Будинок номер сім був найменшим у провулку — двоповерховий, із фасадом, пофарбованим колись у блакитний колір, який тепер вилиняв до майже білого, з плямами сирості в кутках. Двері під'їзду були зачинені, але замок — він побачив це, підійшовши ближче — був зламаний. Не вирваний, не зламаний грубо, а саме зламаний: язичок замка не заходив у паз, і двері просто стояли причинені, тримаючись на тиску повітря й звичці.

Він увійшов.

Усередині було темно й тихо. Сходів не було — замість них коридор, довгий і вузький, із трьома дверима по правий бік і однією в кінці. На підлозі — плитка, стара, з візерунком, який колись був красивим, а тепер лишився лише натяком на красу, як усмішка на обличчі, що давно перестало посміхатися. Він пройшов повз перші двоє дверей — зачинені, мовчазні — і зупинився біля третіх.

На дверях не було номера. Замість нього — невелика табличка, металева, потемніла від часу, з вигравіруваними літерами, які він не одразу розібрав у напівтемряві. Він дістав телефон, увімкнув ліхтарик. Навів на табличку.

«Кабінет 3. Прийом за попереднім записом».

Кабінет. Не квартира — кабінет. Прийом. Це місце було не житловим, а робочим. Чиїмсь робочим місцем. Лікаря? Юриста? Психолога?

Він натиснув на ручку. Двері відчинилися.

Кімната була невеликою, майже квадратною, з одним вікном, завішеним жалюзі, через які сочилося блідо-сіре світло. Стіл — старий, дерев'яний, важкий, із подряпинами й плямами від чашок. Два стільці — один за столом, другий навпроти. Шафа з полицями, здебільшого порожніми, але на нижній стояло кілька папок і лежала стопка зошитів. На стіні — цвях, на якому, мабуть, колись висів диплом або фото, але зараз не висіло нічого.

Він зайшов. Повітря в кімнаті було спертим, але не затхлим — ніби хтось тут був нещодавно, може, тиждень тому, може, місяць, але не рік і не десять. Пил лежав на столі рівним тонким шаром, і на цьому шарі — він нахилився ближче — були видні сліди. Хтось клав щось на стіл. Хтось сидів за ним. Хтось торкався поверхні, і пил зберіг ці дотики, як негатив фотографії, на якій видно не зображення, а його відсутність.

Він підійшов до шафи. Папки на нижній полиці були без написів — простий картон, стандартний формат, той самий, що й в архіві. Він узяв першу, відкрив.

Усередині був зошит. Тонкий, у клітинку, зі школи або з канцелярського магазину, з обкладинкою, яка колись була зеленою. На першій сторінці — почерк. Не той, що в папці з архіву, — інший. Більший, круглий, з натиском, який говорив про людину, яка пише швидко, не замислюючись, виливає думки, як воду.

Він почав читати.

«14 березня. Сеанс четвертий. Пацієнт чоловічої статі, вік — приблизно 30–35. Скерований не лікарем — прийшов самостійно. Основні скарги: порушення пам'яті (описує як "зникнення шматків дня"), тривожність, безсоння, відчуття стороннього спостереження. Заперечує вживання будь-яких речовин. Заперечує суїцидальні думки. Фізично здоровий.