РОЗДІЛ 6

– Ох! Алісо, я просто не знаю, що тобі порадити, – журився артефакт зв'язку голосом моєї доброї подруги. – До речі, я завжди тобі казала, що твоє прагнення до досконалості до добра не доведе. Дався тобі той зв'язок? Хай би залишався розірваним. Зате ти була б спокійною, а не вигадувала всякі кошмари собі.

Сперечатися з Кейтлін не мало ніякого сенсу в першу чергу тому, що вона мала рацію. Мені справді не варто робити те, що на думку спаде. Та й – раніше я не стала б вчиняти настільки безрозсудно.

– Я сама не розумію, навіщо це зробила, – неохоче зізналася я. – Знаєш, буває таке почуття – ну ось треба зробити саме так! І йому не можеш і не хочеш чинити опір. Ти мене розумієш?

– Ні! Все, що я розумію, ти божевільна! Зіпсувала артефакт Джеремі Холта і не каєшся, – констатувала моя подруга і важко зітхнула. – Напевно, тому в тебе й завжди виходило творити артефакти, а не просто виконувати завдання! І ректор мав рацію, ти якось прославишся... Якщо доживеш до цього моменту. А я так і залишусь посередністю...

– Ой, ну що ти вигадуєш? – тепер мені довелося втішати подругу. – До речі, я бачила прикраси на капелюшках за новою модою. Не скажу, що я в захваті, але мило.

– Та що ти взагалі розумієш? – відразу злетіла Кейт, але наступної миті запнулася, почувши мій тихий сміх. – Дуже смішно! Я, між іншим, все ще планую привести тебе до ладу. Хоч трішки.

– Ну... якщо я не натраплю на канцлера біля театру і не наступлю на ногу першої леді Імперії, то в тебе ще буде можливість це зробити. До речі! Ти впоралася із завданням батька?

– Худо-бідно! Здається, воно працює, але лише за настроєм та в моїх руках. Бо поки що я можу виставити його під тим кутом, під яким видно, де документ підроблено. Чорт, Лісо, мене це просто вбиває... Я ненавиджу свою роботу.

Мені було важко це зрозуміти, тому що я свою любила всім серцем, навіть попри вимушене спілкування з такими особами, як Джеремі Холт.

– Гаразд, доброї тобі ночі! І добрих снів. Я теж піду скаржитися подушці на важкий робочий день. Все одно від її співчуття – точно як і від тебе.

– Кейт...

– Ну буде тобі! Я пожартувала.

– Доброї ночі.

Я поклала брошку на тумбочку і залізла з ногами в ліжко.

Спати не хотілося зовсім. Завтра вихідний – субота, і важкий робочий тиждень позаду. Можна відлежати в ліжку та побалувати себе тістечками з кондитерської на центральній площі. Нарешті витягти Стефана на прогулянку. Може, він врешті-решт перестане вдавати з себе скривдженого.

І взагалі, адже я досі нічого не бачила, окрім роботи. А стільки хотіла б побачити...

От тільки думки вкотре невблаганно звертали не туди, куди б мені хотілося.

За минулий тиждень так і не трапилося нічого такого, через що варто було б хвилюватися.

Тобто наслідків активації артефакту я не відчувала, а містер Холт не з'являвся, щоб з'ясовувати стосунки чи поскаржитися моєму начальству та вимагати сатисфакції. Отже, можна було б трохи розслабитися і, можливо, навіть забути, як страшний сон. Але чомусь тепер я прокидалася і засинала з думкою про Холта та артефакт, а весь день проводила в очікуванні незрозуміло чого.

Здавалося, що я чекаю на диво чи кошмар. Або того, що він увійде у двері й вп'ється в мене своїм гострим колючим поглядом. Скривиться...

І якась частина мене навіть хотіла цього. Напевно, та, що остаточно вижила з розуму.

У будь-якому випадку він не приходив. Я намагалася нікуди не влипати та все підозріле оминати десятою дорогою, тому що неприємності одні не приходять, і це відомо абсолютно всім. І все поки що минало настільки тихо і спокійно, що я мимоволі чекала – коли ж розверзнеться небо та вдарить блискавка.

Я укуталась у ковдру і загасила світильник.

Тиждень. Ось уже тиждень мені сниться один і той самий сон. Нерозбірливий, дуже розмитий, але який завжди залишає по собі якесь дивне почуття… я поки що не могла підібрати йому пояснення. Бо раніше нічого такого не відчувала.

Ось і зараз мене обдало шумом прибою та запахом лимонника.

Стало так тепло... І раптом – наче мене вдарили в живіт. Повітря відразу все вилетіло з грудей, і я схопилася з ліжка.

Підлога гойдалася під ногами, як палуба корабля. Потрібно було б сісти, але водночас зріло почуття, що потім уже не встану. У роті з'явився дивний смак: металу і солі. А на очі звернулися сльози, остаточно позбавляючи й без того нечіткого зору.

Голова пішла обертом, і я ледве не впала, вчасно вчепившись за ту саму тумбочку.

Прокляття! Що за чортівня?!

Ледве тримаючись на ногах, я хапала повітря ротом, намагаючись хоч трохи вдихнути. Але ледве вийшло – різкий біль змусив мене пошкодувати про таке необачне бажання. І все ж таки разом з цим болем прийшло усвідомлення – треба поспішати!

"Куди? Навіщо?" – на ці питання я не могла знайти відповіді, але чітко усвідомлювала – зволікання фатальні.

Сяк-так зібравши волю в кулак і постаравшись сфокусуватися на тому щемлячому почутті в грудях, яке вимагало від мене діяти, я, не змінюючи нічної сорочки, накинула зверху вільний літній балахон із широким капюшоном і засунула ноги в туфлі.