РОЗДІЛ 5

Страта часом не така страшна, як її очікування.

Якщо чесно, висловлювання якогось мудреця, який жив у пісках Вірленда і харчувався сушеними комахами, раніше мене враження не справило. Коли нам розповідали про нього на лекціях з історії культури та філософії, я не вдавалася в суть цієї фрази. Більше думалося про те, що якби я їла на сніданок таргана, на обід – павука, а на вечерю – пару мух, щоб зберегти стрункість фігури, то теж уже подумувала б про те, що страта – це не так уже й страшно.

Але зараз, сидячи у своїй комірчині та крутячи в руках годинник, за яким мали прийти будь-якої хвилини, я усвідомила весь сенс цього виразу.

Краще б він відразу мені голову відкусив, ну чи мене звільнили б і відправили додому з ганьбою. Але одразу, а не сидіти та уявляти, як і що буде далі.

"Алісо Фейл!" – заговорив уже набридлий до оскомини будильник, і я здригнулася, усвідомивши, що ось він – час розплати.

Хоча за що платити? Що я такого зробила?

"Вас чекає..."

– Іду я! – роздратовано кинула я, схопившись зі стільця і ​​попрямував назустріч своєму катові.

Перевела подих і порахувала до десяти, щоб хоч трохи заспокоїти серце, що вистрибувало з грудей. Чекання страшніше, звичайно, але я б ще потягнула. Бажано років сто-сто п'ятдесят. Можна двісті.

"Алі..." – почав будильники і я прожогом вилетіла в коридор, щоб не чути цього противного голосу.

Ну що за невгамовний артефакт?!

Якось спочатку здалася мені майстерня "Оберіг" величезної просто. Набагато більше та просторіше. А зараз… якихось кількадесят кроків і я в залі.

Гаразд. Що вже?

Він чекав мене за тим самим столиком і на тому ж місці. Ой! Схоже, мій незнайомець – людина звички. Не здивуюсь, якщо він завжди займає саме цей диван.

Чорт! Адже в журналі так і не було його імені. Немов знущався. Точніше, воно було, але написано так, що розібрати практично нічого не вийшло навіть в окулярах. Здається, містер навмисне так його записав. Можна подумати, він начальник таємної канцелярії чи ще якогось шпигунського відомства.

О Вічний! А якщо це й справді так?!

Здається, час починати шкодувати, що я не вискочила заміж...

І доки я роздумувала над тим, як мені провалитися на місці, щоб не траплятися йому на очі, в залі несподівано з'явився майстер Санд.

– А! Містере Холте! – вигукнув мій начальник, пробігаючи своєю звичайною метушливою ходою через весь зал до очікуваного клієнта.

У мене земля пішла з-під ніг… містере Холте… як? Бути не може…

У голові виразно пролунав голос його недавньої супутниці: "Джеремі, облиш це..."

Джеремі Холт. Віцеканцлер Імперії та один із найвпливовіших людей у ​​країні…

Чорт! Тепер зрозуміло, чому він так дивувався з того, що його не впізнали в обличчя. З іншого боку, фото містера Холта рідко з'являлося в газетах, та й то не кращої якості. А іншої можливості вивчити зовнішність найзавиднішого неодруженого чоловіка Імперії та за сумісництвом найвпливовішої, після канцлера, особистості мені можливості не випадало. Ось тільки його, мабуть, це не дуже хвилювало!

Все! Можна замовляти собі сукню. У похмурих тонах. Щоб на своєму похороні виглядати красиво.

– Ви хотіли б щось замовити? – поцікавився майстер Санд.

Та-а-ак! Він би хотів замовити – зашморг мені на шию. Можна не дуже дорогий. Можна навіть уже користований.

О Вічний! За що мені це?!

– Ні! Я якраз прийшов забрати замовлення. Нещодавно я залишав на чистку кишеньковий годинник…

– Той самий? – одразу уточнив майстер Санд. – Я мріяв його побачити!

– Він несправний! — одразу розчарував мого начальника містер Холт. – Кажуть, востаннє їх зміг змусити працювати мій пра-пра-прадід. Та й то… був не дуже радий тому.

– Так-так. І все ж...

– Якось. Тільки іншим разом, мабуть. Обов'язково дам вам їх подивитися. Якщо ваша співробітниця мені їх поверне сьогодні.

– Співробітниця?! – задумався начальник, здається, забувши, що взагалі мене на роботу приймав. – Так-так. Міс Фейл. Чудовий потенціал. Неймовірно оригінальний підхід до артефакторики.

– О, тут я не можу не погодитись! У міс з оригінальністю та уявою все просто… слів підібрати не можу навіть як! – я притулилася спиною до стіни, щоб мене не збила хвиля захоплення в голосі містера віцеканцлер. Якби не був Холтом, я б, може, навіть позловтішалася... Ну хто ж знав? Сам не хотів представитися ж.

– Так-так! Думаю, через кілька років я пишатимуся тим, що вона працює в моїй майстерні.

Якщо проживу так довго.

– Впевнений, що так і буде! До речі, а де сама "надія всього артефакторського ремесла"?

Майстер Санд задумався, і мені вже просто подітися нікуди було, крім як здатися...

Ну от і все! Треба було слухати татечка...

– А ось і вона! – вигукнув майстер Санд. – Якщо я вам зараз не потрібен – втікаю у справах. Так-так. Робота… Дайте знати, якщо будуть до мене запитання. Доброго дня, пане віцеканцлер! Гарної зміни, міс Фейл!