РОЗДІЛ 4

– … Як ти могла?! Я мало не збожеволів! – вигукував мій добрий друг, міряючи кроками мою комірчину-майстерню і час від часу скуйовджуючи ідеально укладене волосся. І навіть нагадуючи того, звичнішого мені Стефана, з яким ми тягали яблука в саду Академії та підлаштовували розіграші на кафедрі древніх артефактів.

– Так само як ти міг забути про мене в день мого приїзду, Стефане, – нагадала я, що особа я страшенно злопам’ятна, навіть якщо оманливо благодушна, а пояснень такої кричущої ​​неуваги так і не почула. – І взагалі, я доросла та самостійна. З чого, дозволь уточнити, мені перед кимось звітувати?

У такт словах я жбурнула на робочий стіл пінцет, яким вставляла каміння в гнізда кольє. Простий аметист в оправі зі срібла. І той не піддається.

Щось у мене все догори дриґом останнім часом. То невихований хам з такою самою дамочкою, то друг, що вичитує… Все ж таки не так я уявляла життя в столиці. Якось насиченіше, позитивніше. А поки що все буденно, нудно, а події мають виключно негативний характер. З іншого боку, сьогодні лише третій день мого перебування в Сальборні. Все однозначно ще попереду. І дуже сподіваюся, що здебільшого – гарне.

– Ти мені заважаєш! – холодно констатувала я, зовсім не дбаючи про те, що Стефан може образитися або розсердитися. – Мені потрібно працювати.

Вже готовий вибухнути новим потоком виховних промов, друг здувся і докірливо похитав головою.

– Ти не можеш робити артефакти на вітрину без затвердження адміністратора чи майстра, – нагадав він, уже готуючись вийти. – Не забувай, будь ласка!

Забудеш тут.

А взагалі, я почувалася не дуже. І нехай залишок вечора пройшов відносно нормально, і сорбет виявився вищим за усілякі похвали... але все ж таки неприємного осаду так просто позбутися не вдалося.

Півночі я уявляла, як висмикую вогняно-руді кучері дамі в непристойно відвертій сукні та капелюшку з гроном винограду. Дряпаю і кусаю пана у модному костюмі. І душа моя співала від уявного вереску та лайки. Жаль, що тільки уявного.

Моя гордість вимагала сатисфакції. А здоровий глузд – заспокоїтися. Ось їхня війна і не дала мені виспатися цієї ночі.

І тепер, після чищення трьох простих артефактів, я прагнула творити. Бажано зброю, але виходило не особливо претензійне, навіть симпатичне кольє, яке я збиралася зробити вже давно. Креслення виробу та схема плетіння валялися у мене не перший місяць, а руки все ніяк не доходили.

Гаразд.

Я заплющила очі, даючи їм відпочити, після розплющила і поправила окуляри. Короткий імпульс і від пальців потягнулися блакитні нитки магії, з якої можна було створити плетіння для накладання ілюзії.

І ось я створювала. Виплітала цілісну схему, не зважаючи на жоден вузлик чи петлю.

До завершення в мене вже трохи тремтіли пальці та починали розпливатися перед очима блакитні лінії, що світилися.

Це плетіння мало стати моїм випускним проєктом, всупереч тому, що найкраще мені вдавались захисні амулети. Навіть від прямої магічної атаки. Може, саме тому мені тоді виконати це плетіння так і не вдалося. Чомусь воно весь час розсипалося. І лише недавно я зрозуміла, у чому причина. Бракувало однієї петлі та одного вузла. Ось тепер воно трималося просто чудово.

Обережно опустила плетіння на виріб, миттєвий спалах.

Я подивилася крізь окуляри й не змогла стримати переможного зойку. Нарешті вийшло!

Простий, здавалося б, амулет, покликаний трохи змінювати зовнішність особи, яка його вдягне. Трохи свіжіший колір обличчя, яскравіше – очі, краще прибране волосся... Загалом, він доводив "добре" до "ідеально".

І на кому перевіряти його дію, як не на собі, коханій? Саме тому я тут же надягла кольє, засікаючи час і поглядаючи в захоплене спеціально для експерименту дзеркало.

Формула не вимагала активації, плавно спрацьовуючи від контакту зі шкірою при досягненні значень на десяток градусів нижче температури тіла.

Раз. Два. Три. І ву-а… Чорт!

Кинувши погляд у дзеркало, я ледь зі стільця не впала. Врятувало те, що стілець був зі спинкою. Інакше лежала б посеред майстерні.

Прокляття... З дзеркала на мене дивилася сторічна стара. І це я не перебільшую. Вся в зморшках, бліда, з водянистими, без кольору очима. Молочно-сиві коси обвисли клаптями.

– Крас-з-с-сунечка! – ледве стримуючи злість та розчарування, прошипіла я.

Стільки старань та все коту під хвіст.

Я швидко стягнула кольє і для спокою душі ще раз подивилась у дзеркало. Фух... Начебто нормально. Тільки такий вигляд, наче побачила привид кредитора.

Ну – і що мені тепер із таким цінним виробом робити?!

Можна, звичайно, запропонувати у розшукове за заниженою ціною. Можна до театру… ні, до театру я не піду. Найближчим часом так точно. Можна... все, у мене ідеї закінчилися. Хіба що викинути лишилося. Але цей варіант я навіть не розглядаю. Все ж таки сили, душа вкладені…

Ех!

Довелося згребти свій шедевр і засунути в кишеню робочого фартуха.

"Аліса Фейл, прийміть замовлення за третім столом", – настійно порекомендував мені пильний будильник, який завжди все знав і пам'ятав. Просто як наша сусідка містріс Адамс, яка точно знала абсолютно все, включаючи такі пікантні подробиці як колір спідньої білизни та імена всіх коханців та коханок своїх сусідів.