Глава 5 Сміття Частина 3

Старшина приструнив коня, зупинивши потік думок, які заполонили голову Вініс, біля ще одного шатра. Він, на відміну від шпиталю, був значно більший. Навіть матеріал був інший, вона ніколи не бачила такого. Хвилями від вітру тканина переливалась на світлі факелів, а золоті візерунки різних форм були розсипані по поверхні. Біля кожної опори стояли знамена з гербом королівства і золотим верхів'ям у формі голови орла. У центрі виднівся великий стіл, над яким зібралося добрий десяток людей і щось активно обговорювали, постійно тикаючи пальцем у його поверхню.

Кліван підійшов до накриття, але всередину не заходив. Він, як і при їхній зустрічі, привів свій вигляд до ладу.

— Старшина одинадцятого кінного підрозділу з Вальдтору Кліван, прибув для рапорту! — знову бездоганно чітко, начебто нічого не відбулося, гучно представився він.

Частина людей біля столу повернули голови в його сторону.

— Панове капітани, чекаю ваших доповідей по всіх вищезазначених питаннях на наступній зустрічі. А зараз усі вільні! — звернувся до оточуючих один із чоловіків за столом, одягнений у повний комплект обладунків із червоним плащем, прикрашеним золотими візерунками, як на шатрі.

Ставши струнко і стукнувши кулаком по своєму нагруднику, він ледь помітно похилив голову донизу, таким самим чином, як це робив Кліван. Рознісся стук ще близько десяти ударів.

— Слухаємо, пане командоре! — майже одночасно відповіли капітани, зібрали якісь листи та сувої і рушили до виходів.

Командор повернувся і впевненим кроком підійшов до старшини. У кожному його русі відчувалася велич. Коли він наблизився, блиск від наполірованих до ідеалу обладунків створював уяву, що він сяє. Хоча на вигляд він був вже середнього віку і на висках вже виднілися залисини, проте у поєднанні з коротким сірим волоссям та суворими рисами обличчя вони додавали його вигляду мужності та досвідченості.

— Старшино Кліван, вітаю вас із поверненням! — привітав чоловік Клівана. — Я не очікував, що ви впораєтеся з даним мною завданням так швидко. Не дарма ваш капітан… хм…

Командор питаючим поглядом звернувся до старшини.

— Капітан Гардін, пане командоре Фольгер! — нагадав Кліван.

— Так, Гардін, дійсно. Недарма Гардін висловлював, скільки похвали на адресу вашої особи, — спокійно, з ледь помітною надмінністю в голосі, почав говорити Фольгер. — Пропонував навіть подати прохання на ваше переведення до столичного герцогства, хоча по ньому видно, що він не хоче втрачати такого помічника.

— Дуже приємно чути такі слова, особливо від вас, пане командоре, — знову ледь помітно схилив голову Кліван.

— На жаль, немає можливості надати підвищення іншим чином, щоб залишити тебе на півдні, — з нарочито награним жалем пожалівся Фольгер.

— Я всього-на-всього син мельника з Вальдтору, пане командоре, — підтримав слова командора Кліван. — Я не маю права на офіцерський чин.

— На жаль, така правдива реальність, у якій ми живемо, — слова Фольгера звучали, як частина спектаклю, що Вініс бачила на площі Постени. — Та я радий бачити, що, незважаючи на походження, серед таких, як ти, є чудові гвардійці.

— Дякую, командоре Фольгер! — знову похилив голову старшина.

Командор стояв явно задоволений власними словами. Коли його погляд перейшов від Клівана на Вініс, що так само висіла на коні. Вираз обличчя Фольгера відразу змінився із задоволеного на суміш гніву і нерозуміння.

— Старшино, який наказ я тобі дав у Постені? — його голос був наповнений льодяним гнівом.

Кліван явно не розумів причину такої зміни. Кілька секунд його погляд хаотично перескакував з командора до полоненої і назад. Він намагався зрозуміти причину незадоволення Фольгера. 

— На основі знайдених у “Надійному мішку” матеріалів і товару, з них створених поки невідомим нам майстром, представниками інквізиції було встановлено, що вони наповнені магією, схожою з тією, що розповсюджується з лісу Урвальд, — почав по пам'яті диктувати Кліван, але від його чіткої вимови не залишилося й сліду. — У ході пошуків постачальників “Надійного мішка” та допитів жителів Постени, мій загін дізнався про існування деякого мисливця з дочкою, що час від часу виконують замовлення власника крамниці Балоса. Саме тому на основі інформа…

— Я тебе що, прошу розповідати мені казки на ніч? — перебив його Фольгер.

— Н..ні, пане командоре! — старшина зовсім розгубився. — Ви попросили повторити ваш…

— Так відповідай мені про те, що я питаю! — закричав командор з такою ненавистю в голосі, що Кліван втиснув голову в плечі. — Коли тебе питають, ти відповідаєш те, що тебе запитали! Ти розумієш мої слова?

— Так точно, пане командор Фольгер! — став струнко старшина, його погляд був переляканим, раптовим гнівом командора.

— Який я дав тобі наказ? — знову, але цього разу криком, запитав Фольгер.

— Знайти місце знаходження мисливця та його дочки! — тремтячим голосом відповідав Кліван. — Та доставити їх до вас!

— Чудово. Молодець! — тихим, але все ще з гнівним голосом, сказав командор.

Вініс боковим зором спостерігала за чудовим приниженням старшини, коли Фольгер підійшов до неї та, схопивши її за волосся, повернув її обличчям до Клівана. Від різкого болю у дівчини перехопило подих, проте приниження, що відчував зараз бідний гвардієць, було варте того, щоб потерпіти.