Глава 5 Сміття Частина 2

Скільки вони були в дорозі, Вініс не знала. Думки про це не цікавили її. Весь час вона просто спостерігала, як копито коня з майже ідеальним інтервалом з'являється у її полі зору, зминає землю або траву під собою і так само зникає до наступного кроку. Земля, по якій він ступав, постійно змінювалася то на пісок, то на густу зелень. Сльози довго крапали з обличчя, але в якийсь час, точно і не згадати, вони зупинилися. Не те, щоб їй стало краще, скоріше за все, вони просто скінчилися. Тільки відчуття стягнутої шкіри на обличчі нагадувало про них, хоча, може бути, що воно було від крові, це дівчину вже не тривожило.

Розмова з батьком, їх остання розмова, здавалося, була в минулому житті, хоча пройшло лише кілька годин. Все життя розділилося на «до» і «після», коли вона побачила дим. Дім, у якому пройшло її життя, перетворився на попіл. Рандал — єдина рідна людина. Вона залишилася одна. І повернути її колишнє життя неможливо. Глибоко в душі розуміючи це, Вініс відмовлялася приймати таку реальність. Їй хотілося знову заснути, провалитися в забуття. Тоді вона, як завжди, прокинеться в своєму ліжку, в будиночку на узліссі Урвальду. Тато, як завжди, буде буркотіти, називаючи сонею, і нескінченно повчати її. Її розум поринув у ці мрії, відсторонившись від змученого тіла.

Поки вони їхали, відбулося кілька коротких зупинок. Кліван підходив до Сенсо, вони щось говорили між собою і знову вирушали в дорогу. Потроху на зміну тиші і ритмічному звуку копит прийшов шум. Гомін багатьох голосів, дзвін металу та тріск деревини змусив її розум прокинутися, ніби сам вдерся в її свідомість.

Піднявши голову, вона побачила, що вони наближаються до наметового містечка на узліссі. По формі дерев, що були їй видимі, можна було точно сказати: це все ще Урвальд. Точно вона сказати не могла, але наметів було, якщо судити по тих верхівках, що вона розгледіла, кілька десятків. Периметр табору, що межував з лісом, був захищений, якщо так можна сказати, на швидку руку зробленим частоколом, судячи по щілинах між стовбурами, де міг протиснутись дорослий чоловік. На умовному вході стояло кілька вартових з лампами в руках. Вініс не одразу зрозуміла, і лише поглянувши через плече догори, вона побачила, що небо вже всіяне зірками. Вже була ніч. Чи це той самий день, чи вже інший, вона навіть намагаючись згадати, не могла.

— Стій, хто б ти не був! — гучно крикнув один із вартових, піднімаючи лампу якомога вище і уважно оглядаючи вершників, що зупинилися за п'ять метрів від входу. — Назвися! Яке твоє ім'я, звання, місце служби?

— Старшина одинадцятого кінного підрозділу з Вальдтору Кліван, — так само, як і при зустрічі з Вініс, представився військовий.

— Нам не повідомляли про ваш приїзд! — з підозрілістю сказав вартовий з лампою, а інший відразу поставив лампу на землю і дістав арбалет, що висів у нього на спині, та націлив на Клівана.

— Я виконував завдання з пошуку та захоплення єретиків, що поставляли прокляту сировину до Постени, — гучно, але без крику, сказав Кліван. — Завдання було видане мені особисто командором Фольгером.

Вартові швидко між собою переглянулися, і той, що був з лампою, швидко побіг углиб табору.

— Поки не буде підтвердження ваших слів, прошу вас не наближатися, — вигукнув арбалетчик, не зводячи прицілу зі старшини.

Між гвардійцями, на певний час, повисла вимушена тиша. Чоловіки не промовили більше жодного слова, доки Вініс не почула тихий, але тяжкий стон. Він йшов від Сенсо. Повернувши голову до нього, їй відкрився жахливий вид, від якого їй чомусь було радісно. Навіть у темряві було видно, що він ледь тримається. Шкіра ще сильніше поблідніла, і під очима виднілися темні мішки. Піт вже просто лився з нього. Хлопець вже майже лежав на коні, зігнутий навпіл, не в змозі сидіти.

— Так тобі і треба! — промайнула в її голові думка, вона відчула, як кінчики губ підіймаються.

Старшина також почув його, але навіть не повернув голову в його сторону. Після ще одного стону Сенсо дівчина почула скрипіння. Це Кліван стиснув поводи з такою силою, що здавалося, ті зараз розсипляться у пил.

— Вартовий! — він раптово перервав мовчання. — Мій підлеглий поранений. Йому терміново потрібно потрапити до шпиталю.

— Змушений вам відмовити, — відрізав солдат, ні секунди не думаючи. — Ви добре розумієте, що я не можу вас впустити без дозволу.

— Все добре, пане старшина, — ледь чутно простонав Сенсо. — Я витримаю.

— Заткни рота і бережи сили! — крикнув на нього Кліван і знову заговорив до вартового. — У нього сильний жар, якщо не надати йому допомогу зараз, потім може бути пізно!

— Ви повинні добре знати правила, — так само відповів військовий. — Поки не буде підтвердження, нічим не можу допомогти.

Вініс могла відчувати, наскільки напруженим був старшина. Поглянувши на нього, вона вперше побачила його таким страшним. Хоча ні поза, ні тон, з яким він говорив, не змінився, обличчя майже перекосило від злості.

— Все добре… — знову почав говорити хлопець.

— Я сказав: заткни рота! — зупинив його Кліван.

Сенсо відразу завмер. Він кілька разів глибоко вдихнув, наче хотів щось сказати, але передумав.

— Слухай мене, вартовий, — цього разу голос старшого офіцера звучав погрозливо. — Або ти пускаєш нас до шпиталю, або я особисто проконтролюю, щоб ти до кінця свого жалюгідного життя служив на Вексфорді. Щоб ці кілька днів були для тебе нічним кошмаром наяву. Щоб смерть від потвор була для тебе радістю!