Глава 5 Сміття Частина 1

Навколо була темрява. Вона була до такої міри густа, що її можна було відчути. В’язка і холодна, навіть сира. Вініс була занурена в неї з головою. І це було прекрасно. Спокій огорнув її своїми обіймами. Ні думок, ні тривог. Як приємно було тут знаходитися. Проте вона відчула, як незрима сила потягнула її назад. Вона не хотіла туди.

Перше, що вона відчула, був біль. Це був не той біль, що відчуваєш, коли ріжеш палець, або навіть ненароком б’єшся мізинцем об ніжку столу. Дівчину начебто лягнув кінь і разом із візком переїхав кілька разів. Боліло все. Він був настільки сильним, що вона відчула, як з очей течуть сльози. І ніяким іншим чином вона не могла виразити його. Вона все відчувала, але не могла поворухнутися чи сказати.

Гул і свист стояв у вухах, а через пітьму її погляду почало прорізатися світло. Спочатку лише як крихітний промінь, що збільшувався, допоки не закрив собою все навколо. Її повіки повільно піднялися. У потоці білого кольору потроху почали вимальовуватися крони дерев і синява неба над ними. Шум навколо почав потроху стихати, і Вініс почала розрізняти голоси, що ставали дедалі чіткішими.

— … так з ни… треб… ці монс… по інш… міють, — почали прорізатися крізь свист слова.

Дівчина спробувала зосередитися. Вперше в житті вона відчула, скільки насправді необхідно прикласти зусиль, просто щоб чути. Від напруги вона не змогла втримати очі відкритими, і знову навколо все стало темним.

— Чорт те… побери, Вахт…! — вже чіткіше змогла розчути Вініс. — Вона нам потр… живою! Навіщо бу… стіл… бити? Ти її май… вбив!

— Від кільк… ударів ще ніх… не вмер, — вона вже змогла зрозуміти, що голос належав Вахтару. — Нам наказано приве… живими, а не цілими.

— Фідус, Вахтар, тихо! — прозвучав голос Клівана. — Вахтар, ти заба… на себе береш. Тобі не трактувати наказ, а викон… його! Зрозумів?

— Так, — незадоволено погодився чоловік.

— Я питаю ще раз. Тобі зрозуміло? — в голосі командира відчувався гнів.

— Так точно, старшина Кліван! — вже налякано відповів Вахтар.

— Чудово, — голос старшини повернувся до звичайного. — А тепер зв'яжіть її і несіть до коней. І приведіть себе до ладу. Я пішов огляну, як там інші.

— Так точно! — прозвучали голоси двох вояк в унісон.

Доки кроки Клівана не почали стихати, від двох гвардійців не було жодного звуку. Вініс, докладаючи неймовірних зусиль, потроху почала відкривати очі. Перед її поглядом були ті самі крони дерев і небосхил із хмарами. Все пливло і розмивалося, від чого її почало нудити, тому вона опустила повіки.

— Нічого страшного, Вініс. Ти молодець! Ти змогла їх підняти один раз, зможеш і знову! — намагалася підбадьорити себе дівчина. — Все буде добре. Тато скоро буде. Мені просто потрібно трима…

Раптом вона відчула, як знову провалюється в забуття. Тиша, спокій і ніякого болю. Так, тут дійсно було так прекрасно. Тут все буде добре. А чому вона переживала? Дивно. Навіщо взагалі хвилюватися?

— Затягуй сильніше. Так, ось так! І ноги так само, — чувся голос старого Фідуса майже над її головою. — Від цієї змії можна очікувати, що завгодно.

Біль від обпечених долонь, що стиснули разом мотузком, миттєво повернув її назад. Вона відкрила очі і намагалася оглядітися. Все навколо й досі здавалося, що тремтіло, але їй потроху ставало краще, хоча рухатися вона ще була не в змозі. Поглянувши вниз, вона побачила Вахтара, який перемотував їй ноги. Замотав він, неначе перед ним була не дівчина, що ледь дістане йому до плеча, а якийсь ведмідь.

— Все! Більше не побрикається, — заспокоїв напарника Вахтар, посмикуючи вузол, щоб упевнитись у надійності.

Вініс прикрила очі, щоб зберегти сили, їм вони ще знадобляться. Вона відчула, як її підіймають і кладуть на плече. Груди і живіт почали боліти з новою силою, судячи з усього, Вахтар додав кілька штрихів до свого привітання, поки вона була без свідомості. Висячи головою донизу, вона відчувала на обличчі кров, що в такому положенні знову почала текти з розбитого носа. Двоє гвардійців з полоненою рушили до будинку.

— Надіюся, вона не замарає мені всю спину кров’ю, — пожалівся Вахтар. — Цю нечисть після цього хіба що в церкві відмивати доведеться.

— Нічого страшного. На тобі і речі гірші бували, — весело підбадьорив Фідус. — Заодно гріхи відмолиш.

— Ой, йди до біса, старий євнуху! — відгиркався вояка.

— Ще поки ні! — заперечив старий гвардієць. — Якщо болить, значить є чому боліти.

Так сперечаючись, вони дійшли додому.

— Відьму на мого коня, — почувся голос старшини. — Сенсо, зможеш їхати на коні?

Вініс ледь підняла повіки, так, щоб ніхто не помітив, і поглянула в сторону голосу. Троє чоловіків були біля колодязя. Перший, лаючись під ніс, відмивав від своєї форми залишки супу, його обличчя було яскравого червоного кольору. На лавці поблизу сидів хлопчина та тримався за живіт. Над ним, тримаючи руку на його плечі, стояв Кліван.

— Звісно, пане старшина. Я в порядку, — відповів наймолодший гвардієць. — Просто поболює трохи.

— Якби в нагруднику не було металевих пластин, то кочерга могла б залишитися в тобі, — вичитував рекрута командир. — Ти розумієш, наскільки тобі пощастило?