Глава 4 Останній ранок Частина 3

Усі, хто знаходився в кімнаті, уважно слідкували за танцем кольорів у склі. А Вініс не могла зрозуміти, що зараз відбулося. Вона ніби спостерігала за всім цим дійством зі сторони. Це була як якась вистава в Постені, де вона ось-ось закінчиться, і всі актори радісно похилять голови публіці, на знак вдячності. Це не могло бути правдою. Це не могло відбуватися з нею.

— Схопити виродка! — коротко скомандував Кліван.

Ці слова миттєво повернули дівчину до реальності. Вона розуміла, що розмовляти сенсу немає. Зараз вони більше не бачать у ній людину.

Двоє старших гвардійців підхопилися і вмить кинулися до неї. Вініс, що полювала на диких звірів майже все своє життя, миттєво зреагувала. Куля, що була в неї в руці, з усієї сили відразу полетіла в обличчя одного з них. Промаху з такої відстані не могло бути, і з хрустом вона зупинилася об його ніс. Удар був достатньої сили, щоб чоловік відшатнувся від нього і впав назад, забризкуючи себе кров'ю з розбитого носа. Другий чоловік за кілька кроків опинився поруч з нею. Хоч вона і намагалася вислизнути, він зумів схопити її за руку і стиснути з такою силою, що їй здалося, що це якийсь звір схопив її у свою пащу. Дівчина не змогла вирвати руку, тому з легкого замаху щосили пнула його поміж ніг. Крик і кректання лунали по будинку, і щойно вона відчула, що хватка ослабла, відразу висмикнула руку і відступила назад, впершись спиною до каміна.

Вініс оглянулася. Один гвардієць намагався піднятися, відхаркуючи кров, що не зупинялася, інший тримався за промежину, стоячи на колінах, Кліван нерухомо стояв поруч столу і просто спостерігав, а молодий хлопчина закрив собою вихід про всяк випадок.

Їй необхідно було вирватися з дому і тікати до лісу. Тікати туди, де зможе сховатися. І там був Рандал. Він її врятує. Він їй допоможе. Чому він досі не повернувся?

Поки думки одна за одною проносилися за мить у її голові, краєм зору вона побачила, що двоє військових були вже біля неї. Як вона могла проґавити цих двох? Хоча вони весь час сиділи на лавці збоку. Дівчині вдалося, пригнувшись, не потрапити в клешні двох гвардійців, але в кімнаті занадто мало місця, і одному вдається схопитися за куртку і, притягнувши до себе та обхопивши за пояс, він піднімає її, намагаючись відірвати від землі. Єдине, що приходить їй у голову, — це з усієї сили вдарити головою назад. Зіткнувшись потилицею з обличчям чоловіка, у неї самої трохи закрутилася голова, але спричиненої шкоди вистачило, щоб вирватися з обіймів. Не довго думаючи, вона відразу схопила перше, що опинилося у неї перед очима. Не звертаючи уваги на жар, вона з розвороту пригріла щоку одного військового казаном з супом, від чого він, ще не відійшовши від удару головою, падає на підлогу, і відразу запустила його в іншого, заливаючи того окропом з овочами, наповнюючи кімнату парою і криками.

Розуміючи, що іншого шансу в неї не буде, вона схопила обпеченими руками кочергу і кинулася до виходу. Кинувши погляд на Клівана, що так і стояв нерухомо і лише спостерігав.

— Ти зможеш, Вініс! Давай! Ти зможеш! — прокручувала в голові, собі дівчина.

Залишався лише хлопчина, що рушив їй назустріч, сподіваючись перехопити. Та він не помітив кулю, що відкотилася після зіткнення з обличчям іншого гвардійця. Наступивши на неї, він на мить втратив рівновагу, чого було достатньо, щоб не зуміти захиститися від удару металевою кочергою в живіт, і завалився лицем у підлогу.

Вініс вискочила на вулицю і одразу побігла в бік дерев. Їй вдалося. Невідомо як, проте зуміла вирватися. Можливо, чоловіки просто не очікували від такої маленької дівчинки такого супротиву, але це зараз не мало значення. Їй необхідно було бігти до лісу. Вона знає його як свої п'ять пальців, і там вони не зможуть її наздогнати.

Коли до дерев залишалося кілька секунд, ноги дівчини раптово зійшлися разом, і вона падає на землю. Не розуміючи, що трапилося, вона швидко оглядає кінцівки. На них був мотузок, що обплутав їх, з невеликими металевими кулями на кінцях. Вона повернула голову в бік будинку. У кількох метрах від входу стояв Кліван з витягнутою вперед рукою. Це він кинув цю пастку в неї і зараз повільно йшов у її бік, впевнений, що вона вже нікуди не дінеться. За ним з дому вийшли ще два члени його групи.

Вініс всіляко намагалася позбутися пут, але мотузки переплелися між собою, а жах, що утворився в її думках, плутав, не дозволяючи їй швидко розв'язати ноги.

— Повинен зізнатися, ти дивовижна, — наближаючись, вирішив похвалити старшина. — Не думав що четверо дорослих чоловіків програють крихітній чортівці.

— Дивовижна? Пане Кліван, ця погань вибила мені два зуба казаном, а Вілену ошпарила обличчя окропом, — з ненавистю в голосі почав скаржитися чоловік з запухлою щокою і розмазаною кров'ю навколо рота.

— Закрий рота, Вахтер, — прогримів старший солдат, усе ще рухаючись зігнувшись і тримаючи руку на промежині. — Якби не старшина Кліван і його болас, то ми б пішли під трибунал інквізиції за те, що упустили її.

Троє чоловіків зупинилися над утікачкою, що намагалася відповзти.

— Ти мені не батько Фідус, і без тебе знаю, — проричав Вахтер. — Але я, також, тоді хочу показати їй своє ставлення.

Він з усієї сили пнув її в живіт. Від такого удару Вініс разом з повітрям випустила все, що було в шлунку. Протягом кількох секунд вона не могла дихати від болю. Коли вже зір почав темніти, їй ледь вдалося з хрипом вдихнути. Перед її поглядом знову з'явився чобіт, що вже замахнувся для наступного удару. Вона закрила очі в очікуванні зіткнення.