Глава 4 Останній ранок Частина 2

Останній раз вона чула стукіт копит близько року тому, коли Балос приїжджав до них, щоб забрати велике замовлення. Але зараз це був точно не він, і, судячи з усього, коней було багато. Їй не вистачає досвіду, щоб сказати скільки, але точно більше трьох. Вона поклала ніж і, витираючи руки, рушила до дверей.

Коли вона вийшла з дому і поглянула на дорогу, то побачила, що по стежці вздовж узлісся скачуть вершники, наближаючись до їхнього дому. Усього вершників було п'ятеро. Через вузьку стежку вони рухалися один за одним. Не дивлячись на те, що йшли вони риссю, можна було побачити, що їхній стрій тримається ідеально. Причину цього можна було зрозуміти відразу. Червоні кольори, відблиск металу та герб, що виднівся на нагруднику коней. У міру наближення Вініс остаточно впевнилася в своїх здогадках. Щит із зображенням муру та схрещеними мечами. Без сумнівів, це були королівські гвардійці.

— І що їм тут треба? — не розуміла вона і рушила ближче до стежки назустріч вершникам.

Рандал якось пояснював їй, що з військовими краще не сперечатися і просто намагатися поводитися спокійно, щоб не викликати зайвих і непотрібних підозр.

Тим часом, тримаючи темп, коні вже повернули до будинку батька та доньки. Вініс рухалася їм назустріч. Коли між ними залишилося кілька метрів, вони зупинилися і злізли з коней. Вершник, що був попереду, передав поводи свого коня іншому гвардійцю, що спеціально підійшов до нього, тримаючи свого. Кількома вже звичними для нього рухами він поправив на собі шкіряні обладунки з металевим захистом для рук і ніг, поверх якого було пончо, затягнуте поясом з піхвами для короткого меча. Він повернувся та рушив до дівчини стройовим кроком.

— Старшина одинадцятого кінного підрозділу Вальдтору Кліван, — назвався чоловік вже досконало відпрацьованими для нього словами без єдиної запинки. — З ким маю честь спілкуватися?

Він був міцної статури, більш ніж на голову вищий від неї. Гладко поголене обличчя з широкою щелепою та у поєднанні з шоломом з тонкого металу, що наче був ідеально скований по формі його голови, створювало враження ідеального солдата.

— Я Вініс, дочка мисливця Рандала, — хоч дівчина і намагалася відповідати спокійно, проте в голосі, попри її волю, відчувалося схвильованість. — Чим можу вам допомогти?

Кліван швидким поглядом оглянув дівчину і їхній будинок позаду неї.

— У королівстві нині неспокійно, — почав він офіційним, але вже більш спокійним голосом. — Згідно з інформацією, що нам відома, останнім часом активізувалися угрупування єретиків. Вони планують проводити свої богопротивні обряди, церемонії та інші дії, які йдуть всупереч вченню Чотирьох, що може бути небезпечним для жителів.

Він ще раз оглянув Вініс, що уважно його слухала. Побачивши по ній, що вона очікує продовження, він знову почав говорити.

— Для протидії ворогам порядку, встановленого волею Чотирьох, та уникнення ризику від дій тих, хто противиться їй, — Кліван дістав сувій з-під пончо і, розгорнувши, продовжив: — За наказом його величності Дангора, законного короля Західного Рубежу Корії, коронованого верховним єпископом імперії Корія і імператором Коріоном ІХ, правителем королівств людських, та з благословення верховного патріарха Західного Рубежу Корії церкви Чотирьох у Ліменхофі. Наказано провести пошукові заходи, під покровительством ордену інквізиції, для виявлення та захоплення єретиків на території королівства Західного Рубежу Корії. Жителям земель під владою його величності, короля Дангора, надавати всю можливу допомогу його представникам і не перешкоджати виконанню даного наказу.

Закінчивши зачитувати документ, він знову згорнув його і поклав назад під пончо, після чого вирівнявся і звернувся до Вініс.

— Відповідно до указу, я звертаюся до вас з проханням надати нам необхідну допомогу, — на мить він знову перевів погляд на будинок і його околиці. — Нам необхідні вода та корм для коней і провізія в максимально можливих кількостях для підтримки військового табору, що боронитиме південні землі від кордону королівства до Постени.

Дівчина все ще намагалася зрозуміти до кінця весь той потік слів, що старшина на неї вилив. Вона начебто зрозуміла загальну думку, але через усю цю незвичну для неї плутанину імен, посад і назв останні слова вона вже прослухала, і тепер, зустрівши очікуючий погляд Клівана, вона розгубилася.

— Вибачте, пане старшина Клі… Клі… — у неї вилетіло з голови його ім'я.

— Кліван, — роздратовано виправив гвардієць.

— Пане Кліван, пробачте, а можете просто сказати, що саме від мене потрібно? — Вініс вирішила чесно визнати свою неуважність. — Бо я не дуже розумію, кому і що потрібно.

Старшина після цих слів втомлено видихнув і закотив очі догори, наче шукаючи там якогось спасіння.

— За наказом короля ми шукаємо проклятущих магів, що переховуються і готуються скоїти якусь біду, — сказав він втомлено, вже простою мовою. — Думаю, не потрібно пояснювати, чому ці виродки небезпечні?

— А що саме потрібно від мене? — пропускаючи питання, вирішила уточнити Вініс.

— Нам потрібно привести коней до тями з дороги і їжу, — коротко висловив вимоги гвардієць.

Нарешті в голові Вініс все стало більш-менш на місця.

— А, зрозуміло! Ну, тут нікого, окрім нас двох, на кілька годин ходу немає, тому пошуки навряд знадобляться, — з полегшенням видихнула дівчина. — А щодо коней, води і сіна у нас вистачить з головою. А от з їжі у нас не так багато. Ми їмо те, що ловимо, тому великих запасів у нас немає.