Глава 4 Останній ранок Частина 1

— До чого ж ти вперта! — кричала Вініс, тягнучи мотузок з усієї сили. — Чому не можна, як усі? Все тебе тягне на пригоди!

— Гав, гав, гав, — повторював за хазяйкою Гон.

— Уперлась, і ні туди ні сюди, — вона витерла рукою піт з лоба. — Да рухайся ти, тупа скотина!

Вирішивши нарешті піддатися вмовлянням, зі звучним і протяжним "Бе", вівця нарешті вилізла з кущів.

— От чому не можна відразу так? — відхекувалась дівчина.

Вона обережно зняла мотузок з шиї і ляснула ту по спині, щоб вона йшла до своїх.

— Гон, от як ти міг її впустити? — Вініс грізно повернулася до пса. — А якби вона зайшла в ліс?

Гон опустив голову і почав тихо скулити, просячи вибачення за свою неуважність.

— Щоб більше такого не допускав! Зрозумів? — пригрозила псу пальцем дівчина.

Неуважний пастух притиснувся до землі всім тілом і підповз до Вініс, не піднімаючи хвоста, на знак своєї відданості.

— Молодець! Тоді залишаю тебе за головного, — вона ніжно погладила Гона по голові. — Бо в мене ще купа роботи стоїть.

— Гав! — підскочив пес, показуючи, що готовий повернутися до своїх обов’язків.

— Пізніше принесу тобі смаколика, — вже залишаючи пасовище, вигукнула Вініс.

Почувши чудову новину, Гон з подвоєною завзятістю почав слідкувати за стадом, гадаючи, яку смакоту йому принесуть.

Ранок для Вініс видався важкий. Від старості зламалися двері до хліва, і вона ледь зуміла їх відкрити, щоб випустити стадо. Коли намагалася збити до купи протрухлі дошки, петлі не витримали, і з гуркотом, впавши на землю, розлетілися на шматки. І щойно вона спробувала з'єднати кілька частин дверей, як почула з пасовища Гона, що ніяк не міг відігнати вівцю, яка загуляла, від лісу.

Коли вона повернулася до двору, то від одного погляду на брухт деревини, з якої їй необхідно було знову зробити щось схоже на двері, у неї з'явилася думка, що і без них хлів виглядає непогано. Розуміючи, що Рандал навряд чи погодить цю ідею, Вініс важко видихнула.

— І як мені вас склеїти до купи? — звернулася вона до стареньких дощок, що нерухомо лежали на землі.

Зібравши всю волю в кулак, дівчина знову спробувала провести ремонт, але без успіху. Протрухлі дощечки тріскалися від цвяхів, а сильний удар розколював їх на кілька частин. Відчувши бажання розтрощити їх на дрібну тирсу, вона вирішила відкласти молоток від гріха подалі.

— Я з вами ще не закінчила. Я ще повернуся! — роздратовано погрожувала Вініс.

Відійшовши до лавки, на якій стояло відро з водою, вона набрала в чашу, що стояла поруч, води і сіла. Вініс зробила кілька ковтків прохолодної води і відхилилася назад, наче впираючись у невидиму спинку стільця. Обережно діставши за ланцюжок медальйон, дівчина підняла його на рівень очей і почала милуватися мерехтливим відблиском його поверхні, відчуваючи полегшення.

Вже два дні минуло, відколи Рандал віддав їй його. Два дні минуло, відколи була зруйнована перешкода, що завжди не давала їм спокою протягом довгих років.

— Ти в ньому дірку просвердлиш поглядом, — почувся голос Рандала поруч.

— Просто милуюся подарунком, — відповіла Вініс, повертаючись на голос.

— Милуватися — це добре, але хто буде лагодити? — кивнувши в бік хліва, запитав чоловік.

— А як полагодити те, що розсипається від дотику? — відповіла зустрічним запитанням дівчина.

— Ну, тут у нас вибір невеликий, якщо не закінчити до вечора, то до ранку ми не дорахуємося кількох овець, — підсумував Рандал.

Вініс хотіла було щось сказати, але батько був правий, і доведеться мучитися. Розуміючи, що на ремонт знадобиться добряче часу, вона знову важко видихнула.

— Я все зроблю, не хвилюйся, — відчуваючи, що їй доведеться провозитися більшу половину дня, голос дівчини був сумний і похмурий.

Рандал поплескав її по плечу і вже відійшов на кілька метрів, коли раптово зупинився.

— Я зараз схожу за травами для мазі, бо в нас лише кілька кульок залишилося, але коли повернуся, ми разом їх зробимо, — батько повернувся до доньки. — Як тобі такий варіант?

Вініс здивовано поглянула на батька. Він сам запропонував свою допомогу? Зазвичай він показував їй, як щось робити, трішки пояснював, а потім залишав її саму і час від часу повертався, щоб перевірити результат, поки все не буде виконано. Звісно, якщо у неї нічого не виходило, то він мовчки дороблював, одночасно вказуючи, що саме вона зробила невірно і як це виправити. Але зараз він без необхідності пропонує щось робити разом.

— Згодна... Так, звісно, я за! — із запинками ледь вимовила дівчина.

Почуття розгубленості і здивування переплутало в її голові всі слова.

— Правда? Так, звісно… Добре, тоді так і буде, — майже так само відповів чоловік. — Тоді я постараюся швидше. А ти поки приготуй щось до обіду.

— Домовилися! — в голові почало ясніти, і на обличчі дівчини сама по собі з’явилася посмішка. — Тоді у нас буде більше часу на ремонт.

— Абсолютно вірно, — також з легкою посмішкою відповів Рандал.