Глава 3 Дари і спогади Частина 3

Коли вони вийшли з лісу, сонце вже готувалося пірнути за горизонт. Повернулися додому вони спокійно і навіть зі здобиччю. У кілька дрібних пасток потрапили зайці, тому загроза солонини на вечерю більше не хвилювала.

Поки Рандал займався готуванням, Вініс загнала овець у хлів разом з Гоном. Зібравши у відро овочі до вечері з грядки, вона підійшла до бочки з дощовою водою і залила їх, щоб вимити. Майже зануривши руки у воду, вона згадала, що пов’язка все ще на її руці. З легкістю вона швидко зняла шматок тканини з руки. Змивши залишки ліків, дівчина провела пальцями по долоні. Як завжди, ні єдиного сліду від порізу, без рубців. Кілька разів розім'явши долоню, вона швидко змила залишки ґрунту з овочів і рушила в будинок.

Єдина кімната їхнього житла була заповнена ароматом смаженого на відкритому вогні м’яса. Напівпрозорий білий димок застилав простір поруч з каміном, де Рандал навприсядки постійно прокручував дві тушки на вертелі. Вони вже вкрилися гладкою коричневою скоринкою, а шипіння від крапель, що падають з м'яса на вугілля, ніжно пестило слух, збуджуючи апетит ще сильніше. Живіт Вініс обізвався бурчанням на цю чудову гастрономічну симфонію.

— У мене майже готово, — повідомив Рандал. — Як у тебе там?

— За кілька хвилин усе підготую, — відповіла Вініс.

Вона швидко зняла дошку для нарізання зі стіни біля каміна і поклала на стіл посередині кімнати. Туди ж вона поставила три тарілки зі стелажа. Діставши свого ножа, вона майстерно нарізала овочі на зручні шматочки, що вмістилися до однієї тарілки.

— Овочі готові, — оголосила вона, відчуваючи наближення смачної вечері.

Рандал зняв тушки на широку дощечку, що була в них замість підносу, і поставив основну страву на стіл.

— Ну, доню, прошу до столу, — весело запросив батько.

— З радістю приймаю ваше запрошення, — зручно вмощуючись на стільці, відповіла дочка.

Сівши на свій стілець, Рандал розділив тушки на шматки ножем, і родичі нарешті почали трапезу.

Через пів години від більшої частини здобичі залишилися лише одні кістки, а Рандал з Вініс потроху сьорбали гарячий трав’яний чай.

— І куди в тобі воно все вміщається? — засміявся чоловік, оглядаючи гірку з кісток, що вони очистили від м’яса. — Така маленька, а їси стільки ж, як я.

— Я просто люблю смачну їжу, — спокійно відповіла дівчина. — і люблю її їсти.

Радісна посмішка Рандала раптом зникла. Її місце зайняв вираз смутку.

— Що сталося? — захвилювалася Вініс від раптової зміни.

— Цю фразу майже щовечора говорила Тара, — крихітна посмішка промайнула у нього, коли він казав ці слова. — Щодня ти все більше нагадуєш її мені.

Вініс перестала пити чай. Рандал знову згадав про її маму. За кілька років вони менше згадували її, ніж за ці останні дні.

— Хоч ти її майже не пам’ятаєш, але те, як ти ходиш, розмовляєш, твоя поведінка, звички — все це нагадує про неї, — у голосі чоловіка відчувалася суміш смутку і радості. — Якби у нас була можливість утрьох ось так проводити вечір, розмовляти, сміятися разом. Вибач, що я не зміг зберегти цього для тебе.

Вініс мовчки спостерігала, як її батько майже зі сльозами на очах згадує про Тару. Їй захотілося якось підтримати його і не дати йому далі занурюватися в горе.

— Іноді мені сняться сни, де я її бачу, — тихо сказала вона. — Я не можу згадати обличчя, але її золоте волосся, її голос і ніжний дотик, те, як вона тримала мене за руку — я ніколи не забуду.

Вініс вирішила не згадувати про жах, що коївся уві сні. Лише про те, що вона дійсно хотіла запам’ятати з нього.

Рандал вислухав її і встав зі свого стільця і попрямував до свого робочого столу. Там він щось дістав з шухляди і повернувся назад.

— Я планував подарувати тобі його через кілька місяців, на твій день народження, — сказав він, простягаючи малий згорток тканини, затягнутий тонкою стрічкою шкіри. — Але, думаю, немає сенсу чекати. Він твій у будь-якому випадку.

Вініс взяла згорток в руки і відчула всередині щось тверде. Вона поглянула на батька, і той схвально кивнув головою. Вона обережно розв’язала вузол і розгорнула тканину.

Всередині лежав невеликий металевий диск, що поміщався в долоню дівчини. Поверхня диска була тьмяного, сірого кольору, здавалося, це якесь старе срібло, але при цьому сам метал не виблискував, а створювалося враження, що поглинав частину світла, і якщо уважно придивитися, то віддавав м'яким, ледь помітним мерехтінням, наче сяйво тисяч крихітних коштовних каменів різного кольору, хоч і був повністю гладким. На самій поверхні можна було розгледіти шість вигравіюваних кілець, що рівномірно розташовані по зовнішній межі диска і відгороджені від центру колом. У кожному кільці виднівся якийсь символ, але вони майже зливалися з самим металом, тому розгледіти їх не вдавалося. Зворотній бік був без якихось позначок, з легким вигином. Сам диск був закріплений у тонку рамку зі звичайного на вигляд срібла, з кільцем, через яке був протягнутий тонкий срібний ланцюжок.

— Я зберігав його, відколи Тари не стало, — сказав Рандал, сідаючи назад на стілець. — Вона хотіла подарувати тобі його, коли ти підростеш. Я думаю, що трохи запізнився у порівнянні з її планами, але краще пізно, ніж ніколи.