Глава 3 Дари і спогади Частина 2

Сніданок батька та доньки складався з солонини та овочів. Готувати щось серйозне часу не вистачало. Через затримку в Постені та зливу вже два дні ніхто не перевіряв пастки. Якщо туди хтось потрапив, то за цей час здобич могла вже померти від отриманих ран або заплутатися. У таких випадках навіть шкурку не завжди вдається врятувати, не кажучи про м'ясо. Тому, як тільки вони втамували голод, то відразу відправилися до лісу.

Після вчорашньої зливи ліс зустрів двох мисливців неймовірною вологістю, яку можна було відчути в густому повітрі. Ледь помітні стежинки, по яких вони рухалися, були залиті водою. Запах вологої зелені та землі відчувався навколо. Всього через кілька хвилин ходу через зарості Вініс відчула, що навіть шкіряний одяг не допомагає уникнути всієї води, що їх оточує, в чоботах хлюпало, а штани прилипали до мокрих ніг.

— Давай сьогодні спочатку почнемо здалеку, — сказав Рандал, ідучи попереду дівчини. — Поки повернемося, можливо, тут трохи просохне.

— Я згодна, — відповіла Вініс. — Бо мене вже зараз викручувати можна.

Ближче до краю лісу знаходилися лише дрібні пастки на зайців та білок. Здобич більше до узлісся підходити побоювалася і намагалася триматися глибоко в хащі лісу.

Рухаючись далі вглиб, вологи ставало менше і йти ставало легше. Двоє йшли вперед по стежині, видимій тільки для досвідченого ока, поки не зупинилися перед двома древніми дубами, що стояли по обидва боки від проходу. З вигляду це були просто старовинні стовбури, що підіймалися вгору, змішуючись з іншими деревами.

— Готова? — запитав Рандал, дістаючи свій мисливський ніж.

— А вибір у мене є? — відповіла запитанням Вініс, дістаючи свій.

— Боюсь, що ні, — сухо підсумував батько.

Обидва мисливці провели ножами по власних долонях, і на землю почала крапати кров. Сховавши ножі, вони дістали зі своїх сумок, що висіли в обох на поясі, підготовлені раніше бинти з тканини і маленькі зелені кульки, зліплені з листя. Їх готував Рандал з різноманітних трав і настоянок. Коли Вініс розтерла свою між пальцями і намастила на поріз, той відразу перестав боліти. Замотавши руку, вона кілька разів стиснула долоню, щоб перевірити пов’язку на зручність.

— Глибоко порізала? — розхвилювався Рандал.

— Ні, все добре. Просто широку пов’язку цього разу відрізала, — заспокоїла його дочка.

— Тоді якщо все добре, рушаймо, поки нам дозволено, — сказав чоловік і рушив вперед.

Урвальд — не звичайний ліс. Чим далі заходити в нього, тим густіші були гілки на верховітті дерев, і тим менше сонячного світла досягало низів, з часом повністю закриваючи небо. Найцікавішим є те, що навіть у центрі лісу якимось чином ніколи не буває повністю темно. Зрозуміти, день зараз чи ніч, просто неможливо. Визначити, де північ, неможливо. Усі, хто колись заходить до центру лісу, вже ніколи не повертаються назад.

Коли Вініс з батьком пройшли за дуби, вона відчула всім нутром, як все навколо змінилося. Звук, що щойно лунав звідусіль, стих майже миттєво, неначе вона зайшла з вулиці в дім. Вже не відчувалося вологи в повітрі, і здавалося, що тут взагалі не було дощу. А ще проявилося те, до чого дівчина не могла звикнути за весь час, що вона ходить сюди з батьком. Від цього відчуття у неї пробігли мурашки по спині.

— Ти так і не звикла? — запитав Рандал, не повертаючи голови.

— А як можна звикнути до того, що ти відчуваєш, як за тобою спостерігають, але не можеш побачити, хто? — відповіла Вініс, втягуючи шию. — Таке враження, що вони всюди.

— Така їхня воля. Ми тут лише гості, яким бажано якомога швидше залишити їхній дім, — відповів чоловік. — Вони слідкують за виконанням правил.

— Знаю я, — незадоволено сказала дівчина, що не бажала черговий раз вислуховувати повчання від батька. — Не заходити без дозволу, не шкодити, не брати, не заплативши. Знаю я, не треба повторювати. Я вже чула це сто разів.

— Отже, слухай сто перший, — суворо сказав Рандал. — Ці правила — єдине, що має значення тут, і, залежно від настрою, їх можна трактувати по-різному. Не можна розслаблятися, якщо ти отримала дозвіл на вхід. Не втрачай пильності.

По голосу батька Вініс відчувала, що зараз краще мовчки його слухати. Намагаючись ігнорувати це почуття, неначе її спини ось-ось хтось торкнеться, вона зосередилася на тому, щоб іти чітко по слідах Рандала.

Проходячи поміж деревами, вони дісталися першої зупинки. Перед ними поруч з деревом на боці лежав вовк. Коли вони підійшли ближче, Вініс побачила, що його передня лапа, скута капканом, була сильно понівечена і в деяких місцях було видно кістку. Щойно Рандал нахилився до нього, той з риком підняв голову, але вже через мить вона впала назад на землю. Знесилений звір продовжував гарчати, але сил навіть поворухнутися в нього вже не було. На пащі шерсть була червоного кольору.

— Намагався відгризти собі лапу, — сказав Рандал, оглядаючи вовка. — Проте йому не вистачило духу, щоб звільнитися.

Мисливець дістав ножа, і вовк, розуміючи, що мукам прийшов кінець, замовчав і лише чекав останнього удару. Націливши ніж на вовче серце, Рандал одним рухом обірвав його життя.

— Ми його забираємо. Дай мені оплату, — Рандал простяг руку до Вініс.

Вініс дістала з сумки крихітний зав'язаний мішок та передала його батькові. Він розв'язав його та висипав собі в долоню частину його вмісту.