Глава 1 На узліссі Урвальду Частина 2

На вулиці була цілковита темрява, на небосхилі не було видно жодної зірки, лише півмісяць іноді виглядав з-за хмар. Гон, почувши свою господиню, відразу кинувся до неї.

— Гав, — знову він обізвався до неї, проте відразу відчув, що настрій господині був кепський, тому просто тримався поблизу.

Вініс обійшла будинок та сіла під накриттям для дров. Хоч Рандал вже почав заготовляти запаси, але поки там вистачає місця вдосталь.

Вона не знала, що на неї найшло. Зазвичай вона завжди вислуховує батька без нарікань, але не цього разу. Звісно, він був винен, але тепер вона була ще й зла сама на себе через те, як вона з ним розмовляла. Гон, відчуваючи стан Вініс, тихенько, сірим клубком, ліг поряд з нею.

У такому стані вона навіть не помітила світла від масляної лампи, яку тримав Рандал.

— Можна сісти? — запитав він спокійним тихим голосом.

Вона лише ледь помітно кивнула головою. Він повісив лампу на гак під стелею і сів просто на землю. Тепер вже двоє у тиші дивилися з-під накриття на місяць, що черговий раз ховався за хмарами. Першим тишу порушив Рандал.

— Коли Тари не стало, я пообіцяв собі та їй, що буду оберігати тебе все твоє життя, — він не відводив погляд від неба. — Я завжди хотів тебе вберегти від усього, що може тобі зашкодити. Проте я сам розумію, що це неможливо.

Вініс повернулася до нього. Вперше за кілька років він згадав маму.

— Я не можу завжди бути поруч. Настане час, коли тобі доведеться бути самій, і вона повинна бути готова до цього. Ці думки часто не дають мені спати ночами, — його тіло тремтіло, коли він говорив. — Чим старшою ти ставала, тим більше я розумів, що цей момент може наступити будь-якої миті, і часу у мене, щоб тебе підготувати, все менше.

Зараз перед нею був не той високий і міцний Рандал, а наляканий і виснажений переживаннями батько.

— Страх цього зводить мене з розуму. Я розумію, що ти у мене дуже кмітлива, але цього занадто мало, щоб вижити, — продовжував він свою сповідь дочці. — Я так хотів тебе навчити, що не помітив, як почав на тебе просто тиснути.

— Я ніколи не хотів, щоб ти сторонилася мене чи боялася. Мені хочеться, щоб зі мною була моя донечка, і щоб вона була щасливою, — він нарешті подивився на неї. — Ти пробачиш свого дурнуватого старого батька?

— Дурнуватого не пробачу! — відповіла вона.

Після слів Рандала Вініс відчула, як злість і образа відпускають її. Вона сіла біля нього, обійняла його руку і сказала:

— А от мого найкращого татуся — з легкістю, — з посмішкою сказала Вініс.

Рандал погладив її по голові. Гон тихенько підповз ближче до сім'ї, нарешті відчувши спокій.

— Рандал, я використала сірник сьогодні, — вирішила мимохідь повідомити вона.

— А чому ти не використала дерев’яне кресало? — спокійно поцікавився він.

— Мені хотілося скоріше повечеряти, — посміхнулася дочка. — Ти не злишся?

— Взагалі-то потрібно, річ дуже недешева, проте, — усміхнувся батько. — Я також спалив одного.

— Навіщо? — здивувалася Вініс.

— Мені було ліньки сьогодні терти ті дощечки, — вже зі сміхом відповів Рандал.

Ранок у будинку на узліссі почався ще до світанку. Відразу після ситного сніданку батько та дочка вирушили до найближчого поселення.

Дістатися до Постени потребувало принаймні пів дня пішого ходу. Запакувавши товари та все необхідне на час подорожі, вони вирушили у дорогу. Спочатку рухалися вздовж узлісся, потім повернули на невелику стежину посеред рівнини, що вивела їх на тракт. Погода була чудова, хмари, що ховали зірки вночі, розійшлися, показуючи синяву неба. Сонце лагідно зігрівало обличчя дівчини, а ледь відчутний ранковий вітер разом зі свіжістю ніс букет польових ароматів. Лиш легкі відтінки жовтого на зеленому полотні багатої тутешньої рослинності нагадували, що осінь вже змінила літо.

Йти залишалося кілька годин, коли Вініс почула, як їх почав наздоганяти малий візок, запряжений одним конем. Наблизившись, вона змогла краще його розгледіти. Керував ним чоловік середнього віку. Позаду сідла було звалено кілька мішків різного розміру. Порівнявшись із путниками, він приструнив коня.

— Чи йдете ви під Оком Чотирьох? — запитав керманич, тримаючи перед собою срібний хрест, що висів у нього на шиї.

— Йду, як і належить вірному! — відповів Рандал, дістаючи свій з-під рубахи. — Чи минула тебе біда на шляху?

— Минула, бо віра моя у Чотирьох сильна, — путник посміхнувся крізь довгі вуса та поцілував хреста. — Хай так буде і з тобою!

Вініс знала: зустрічі на тракті — річ повсякденна, і завжди все починається з привітання Церкви Чотирьох Богів. Під час нього вони показували одне одному символ — хрест із чотирма рівними за довжиною кінцями. Він уособлював єдність вищих богів, які створили цей світ і керували ним. Зверху — Гаотара, богиня повітря; знизу — Кареган, бог землі; зліва — бог полум’я Арласар; праворуч — Аврін, бог води. Батько вчив, що цей обряд одразу дозволяє зрозуміти, хто перед тобою, хоча вона й досі не могла збагнути — яким чином.

— Я Рандал, мисливець з узлісся Урвальду, — він похилив голову. Потім повернувся і вказав на дівчину. — Це моя дочка Вініс.