Глава 1 На узліссі Урвальду Частина 1

Вітер свистів у вухах, заглушаючи всі інші звуки навколо. Він біг так швидко, як міг. Його життя стояло на кону, тож часу обирати шлях не було. Зліва від нього просвистіла стріла та впилася в стовбур дерева. Він відразу повернув праворуч і ринувся поміж зарості.

— Ми не можемо його упустити!

Ще одна стріла майнула поруч і зупинилася, занурившись у землю попереду. Довелося знову змінити напрям.

— Не марнуй стріли! Чекай моменту.

Страх гнав його все швидше. Судячи зі звуку, вони почали відставати, їм не вистачає швидкості, щоб наздогнати. Попереду виднівся прохід між стовбурами. Ще трішки, і все закінчиться. Знову свист — біль прошила блискавкою від стегна до голови. Потрібно рухатися, не можна зупинятися.

— Ти влучив! Він сповільнюється!

Відчуття того, як життя витікає з рани теплим струмком, розтікалося по всьому тілу. Холод повільно його обіймав. Сил, щоб бігти, більше не було, він ледве йшов. Друга стріла обірвала його надію на втечу.

Дві тіні нависли над ним, коли останній подих залишив його тіло.

— Нарешті, — зітхнула молода дівчина. — Я думала, що він втече.

— І втік би. А ти знаєш, чому? — звернувся чоловік до дівчини.

Від цих слів радість в її очах змінилася на втому, і вона опустила голову.

— Тому що я промахнулася першим пострілом, — пробурмотіла під ніс дівчина, не піднімаючи голови.

— А чому ти промахнулася? — судячи з усього, він очікував конкретної відповіді.

— Бо… бо поспішила. І про вітер не подумала…, — по її інтонації було видно, що урок засвоєно.

Відповідь була правильною, тому обличчя чоловіка відразу посвітлішало, і вже спокійним голосом він сказав:

— Я вже говорив про це неодноразово: ніколи не втрачай спокій, тримай свій розум чистим і уважно розраховуй кожну свою дію. Ти зрозуміла мене, Вініс? — чоловік завмер, очікуючи відповіді.

— Так, — не піднімаючи голови, відповіла вона.

— На цьому і порішили, — задоволено підсумував він. — А тепер йди і збирай стріли.

— Рандал, ти знущаєшся? — з жахом в очах спитала вона. Відчуття розкаяння, що було чути перед цим, зникло без сліду. — Ми за ним гналися майже від узлісся, я їх у цих хащах не знайду до світанку.

— Вибирай: або ти їх шукаєш, або самостійно майструєш нові, — його голос знову став нагадувати повчання. — Своїх я тобі більше не дам, щоб ти їх ось так бездумно втрачала.

Вініс хотіла було заперечити, але вираз обличчя Рандала дав ясно зрозуміти, що домовитися не вийде.

— І скільки разів тобі говорити: не називай мене на ім'я, — ображено сказав він. — Називай мене татусем!

— Я вже не маленька, щоб «татуськатись», я доросла, і хочу звертатися до тебе як рівна! — відмовила Вініс, нарочито задираючи носа догори.

Вініс намагалася вкласти в ці слова якнайбільше впевненості, але звучала все одно як невдоволене дитя.

— Давай швидше збирай і гайда додому, «Рівна» моя, — сміючись і погладжуючи дочку по голові, сказав батько. — У нас сьогодні буде чудова вечеря.

Рандал нахилився і почав витягувати стріли з кабана, якого вони ледь не втратили. Здобич хоч і не вирізнялася великим розміром, але для сім’ї з двох людей її вистачить надовго. Він зв'язав передні та задні ноги, перевісив короткий лук разом із ковчаном на пояс і, взявши тушу на потужні плечі, повернувся до Вініс, що вже відійшла від нього у пошуках стріл.

— Я поніс його додому, а ти повертайся слідами назад до узлісся. Намагайся вийти з лісу до сутінок, — крикнув він дівчині, що вже почала шукати стріли.

— Добре, — коротко відповіла Вініс, вдивляючись в оточуючі дерева та землю у пошуках втрачених снарядів.

Рандал розвернувся і з легкістю, незважаючи на ношу, пішов у напрямку дому. Високий зріст дозволяв йому з легкістю рухатися в густих заростях. А дівчина потроху почала свій рух назад по місцях, пройдених ними, виконуючи завдання батька.

Зібрати стріли — заняття не дуже приємне, а якщо ти знаходишся у хащах лісу, воно перетворюється на випробування терпіння та уважності. Знайти серед безлічі гілок особливу, навіть знаючи приблизно, де вона впала, — це як шукати голку в копиці сіна. Звісно, можна зробити нові, але вони повинні відповідати вимогам батька, а це вже не кожному під силу.

— І де ж ви попадали? — промовила вона з роздратуванням, розгортаючи кущі, де в її пам'яті повинна лежати одна з них.

Звісно, там її не було, і все, що залишилося, — це продовжувати. Від цього настрій став ще гіршим. Промахи, чергові лекції батька, а тепер і безрезультатні пошуки переповнили її не дуже глибоку чашу терпіння.

— Не втрачай спокій, Вініс. Не спіши, Вініс. Думай, Вініс. Вініс те, Вініс се, Вініс отак, Вініс, Вініс, — бубоніла вона сама до себе. — Чому він такий бісячий?

Вініс рухалася потроху назад слідами, оглядаючи густий ліс у пошуках хоча б натяків на шукані стріли.

— Я вже доросла. Чому він не сприймає мене серйозно? Продовжує ставитися до мене як до дитини, і тільки-но щось трапляється, відразу починає свої настанови, — жалітися сама до себе — єдине, що її хоч трохи заспокоювало.