Пролог

Він отямився з різким схлипом, ніби його щойно витягли з-під води.

Повітря продиралося крізь пил у горлі до легень з шумом, схожим на свист. Вдих струснув усе його змучене тіло. Біль пронизував кожну кістку, кожен м'яз.

— Живий! — промайнуло в його голові.

Зір почав потроху прояснятися, відкриваючи вид на нічне небо, всіяне зірками. Місячне сяйво тьмяним світлом намагалося пробитися крізь клуби диму, що підіймалися догори. Звуки навколо були наче приглушеними, перебивалися дзвоном у вухах. Намагаючись зосередитись на речах навколо, він зумів розпізнати дещо: скрип та тріск горілої деревини, крики, стони, плач, молитви.

В голові все перемішалося. Що сталося? Де він? Як він сюди потрапив? Чому він тут лежить? З кожним питанням у пам'яті спливали лише якісь образи, відчуття. Здавалося, що якийсь проміжок часу просто випав з його життя.

...Було вже давно за північ. Після відбою він з кількома побратимами був у своєму наметі. Сон ніяк не приходив, і йому не залишалося нічого, окрім як лежачи спостерігати за танцями ледь помітних тіней від згасаючої лампи, в надії якомога скоріше заснути. Раптовий грім відволік його від вистави.

— Це ще звідки? — буркотів він, вилізаючи з гамака, незадоволений, але заінтригований. — Клянуся іменами Чотирьох, на небі ж жодної хмаринки не було.

Коли він вийшов, небосхил зустрів його тим самим краєвидом, що й завжди. Прохолодне повітря розвіяло рештки сну. Шум прадавнього лісу заполонив усе навколо.

— Прокляті єретицькі землі! — він вглядався вглиб темряви поміж столітніх стовбурів, що стіною підіймалися поруч з табором.

Ще один удар грому струснув повітря, але без жодного спалаху блискавки. Стало зрозуміло, що це було зовсім поруч. Повернувшись на звук, чоловік побачив, що біля стаєнь миготить велика кількість смолоскипів і ламп.

— Що там таке відб… — він змовк, як тільки його вух торкнувся він.

Крик. Жахливий крик. Він такого ще не чув, хоча на своєму віку йому довелося чути їх багато, але від цього в ньому все стиснулося. Відчуття відчаю і тваринного жаху мимоволі охопило його з ніг до голови. Він озирнувся і побачив ще багатьох, хто так само стояв і слухав, і на їхніх обличчях читалося те саме, що зараз не давало йому вдихнути. Крик не зупинявся, і з кожною секундою в ньому відчувалося дедалі менше людського.

А потім — раптовий удар неймовірної сили і спалах світла. Чи то був стовп вогню? Він вже згадати не міг. Тільки крики — як бойові, так і повні відчаю та болю, дзвін металу, полум'я...

...Біль трохи вщух, і він спробував повернути голову. Але краще б він цього не робив. Перед ним простяглося те, що зовсім недавно було військовим табором. Всіяне тілами, залите кров’ю згарище.

Раптом пролунав крик. Над ним пролетіла тінь і з гуркотом та тріском приземлилася позаду.

— Здохни, монстре! Іменем Чотирьох, відправляйся в царство мертвих! — пролунав гучний заклик лицаря; в його голосі не було страху. — ДАВАЙ, ПОТВ…

Почувся хруст, дзвін, і зі свистом, як ганчіркова лялька, тіло сміливого лицаря пролетіло над землею і приземлилося поруч із ним. Побачивши його обличчя, що застигло з виразом жаху, солдат миттєво відсахнувся і спробував підскочити, але відразу завалився на бік. Пекучий біль пронизав усю його праву руку. Він глянув на неї і жахнувся: вона була наче вивернута в протилежний бік та зігнута відразу в кількох місцях.

Рев розірвав повітря.

Цей звук змусив його серце стиснутись. Тепло залишило його тіло. Його почало трясти. Він чув цей рев. Це був він. Болючою хвилею спогади повернулися.

Він підвів голову і поглянув у бік, звідки лунав звук.

— Боги, спасіть нас! — ці слова самі зірвалися з вуст, як тільки він побачив, хто був перед ним.

На тлі вогнища, що колись було штабом їхнього табору, чорніла фігура. Вогонь обрамлював її контури різким помаранчевим світлом. З першого погляду можна було сказати, що це людина. Та, придивившись... від людини там було небагато. Але найстрашнішими були очі. Вони горіли червоним ще яскравіше, ніж полум'я. І погляд уже був спрямований на нього.

Фігура повернулася.

Страх скував його. Перед очима промайнуло все життя. Промайнуло її обличчя. Її усмішка, коли вона проводжала його. Його обіцянка їй. Раптом відчуття тепла розігнало жах у його серці. Сльози виступили на очах. Він повільно, хитаючись, підвівся на ноги. Права рука висіла батогом, не рухаючись. Лівою він обережно дістав крихітний згорток тканини, що кріпився на шкіряному шнурку навколо шиї.

Два червоні вогні ринулися до нього, залишаючи за собою слід.

— Вибач мені! — він міцно стиснув її останній, дорогоцінний подарунок.