Розділ 1. Несподівана новина

Кожен будній ранок Вадима, як і більшості людей, починається однаково. Цей також не був винятком. Прокинувся, зібрався і вирушив на запинку, де він, очікуючи трамвай, згадує який сьогодні день та який розклад занять в університеті. Готувався до семінарів Вадим, у кращому випадку, за декілька хвилин до початку опитування. Проте ніколи не пропускав лекцій, практичних занять та, навіть, факультативів. Очевидною причиною цього була його одногрупниця Маша. Найгарніша дівчина на курсі. І так вважав не тільки Вадим. Її здатності виглядати завжди ідеально дивувалися всі хлопці та дівчата. А вроджена допитливість та працьовитість захоплювали кожного викладача.

Першою за сьогоднішнім розкладом була лекція з геології. Вадим прийшов за чотири хвилини до початку. Усі одногрупники вже були на місцях. Але хлопець нікого не помічав, його погляд був зосереджений на першій парті, де сиділа Маша. Сьогодні вона зав’язала своє довге чорне волосся у хвіст так, що проглядався чіткий овал її обличчя. А зелені очі підкреслювалися легким макіяжем, який зачаровував своєю простотою.

Заняття почалося, як завжди, з оголошення теми та розділів, що будуть розглядатися протягом наступних півтори години. Майже всі схопилися за конспекти, щоб занотовувати важливі моменти. А для Вадима це був час, коли нарешті можна зайнятися своїми справами та перевірити соціальні мережі.

День почав відрізнятися від попередніх, коли серед лекції увірвався без стуку декан, Ігор Васильович. Він ніколи не проявляв доброти до студентів. Кожен, хто зустрічався з ним у коридорі, проходив, наче біля вулкану, що подає перші ознаки виверження. Але цього разу на його обличчі не відслідковувалося жодного прояву суворості. Мабуть, уперше студенти розгледіли колір очей декана, які зазвичай ховалися за насупленими від злості густими бровами.

Всі завмерли. Чи то від страху, чи з цікавості. Тільки одна людина в аудиторії розуміла причину несподіваного візиту та піднесеного настрою декана. Професор геології, Руслан Олегович, спостерігає подібну ситуацію кожної весни уже протягом десяти років. Звісно, він теж радий відпочити від набридливих учнів. Але ж не таким шляхом.

     – Вітаю, шановні студенти, – звернувся декан словами, які зазвичай використовував тільки при візиті почесних гостей з Міністерства освіти, – уже збігає другий рік вашого навчання. За цей час ви, опанувавши двадцять чотири дисципліни, спакували чималий багаж знань. Саме час вирушити з ним у подорож, де ви зможете примножити все, що вивчали, здобувши ще й практичні навички, – усмішка розтягнулася на обличчі декана. Видно було, що він у захваті від того, що розповідає. Чого не можна сказати про студентів. Хтось був заінтригований словами Ігоря Васильовича, а хтось занепокоєний, адже взагалі не розумів про що іде мова. На щастя кожного декан швидко продовжив:

     – З наступного понеділка в університеті офіційно починається місяць практики. Усіх присутніх тут студентів розділено на п’ять мінігруп по три людини в кожній.  Випереджаючи ваші запитання скажу, що об’єднували вас за алфавітним порядком і змінити своїх друзів по практиці не можливо. Усі списки вже подані. Для кожної мінігрупи була обрана база практики. Наголошую, що ми не брали до уваги вашу успішність і не нагороджували кращих студентів цікавішою подорожжю. Напрямок, куди ви будете їхати, сформований навмання спеціальним сервісом. Список залишаю у Руслана Олеговича, після лекції зможете ознайомитись, – останні слова декан договорював уже в коридорі, позбавивши себе сніжного кому питань, на які він уже втомився відповідати кожного року.

Почався гул зі студентських голосів. Хтось намагався висказати своє невдоволення розподілом мінігруп, адже було неважко вирахувати своїх партнерів по практиці. Хтось проголошував нескінченний перелік питань з приводу завдань та тривалості даної подорожі. Деякі вже мали невідкладні плани на той період. Тільки Вадим мовчав. Йому було неважливо куди вони їдуть, що їм там треба буде робити. Він знав, що Маша їде разом з ним. Вона, Астахова, перша в списку. Він,  Бондаренко – другий. Даної інформації було достатньо, щоб Вадим з нетерпінням чекав наступного тижня практики.

Віддуватися за англійське прощання декана довелось Руслану Олеговичу. Лекція вочевидь була зірвана, ніхто й слухати не хотів про рівнинний рельєф степових ґрунтів. Наступні сорок хвилин пройшли у формі допиту професора:

– Чому нас так пізно повідомили?

– Ми тільки сьогодні уклали договір з геологічними підприємствами.

– Як довго триватиме практика?

– Обов'язкова частина місяць, далі за бажанням обох сторін можете залишитися на все літо.

– Де ми будемо жити і за чий рахунок?

– Проживання і харчування на підприємстві оплачуються з бюджету університету.

– Що робити, якщо мені потрібно залишитись в Києві цього місяця?

– Практику дозволяється не відвідувати тільки за наявності медичної довідки.

Уже наступного дня троє людей з групи, відкопавши свої старі хвороби, що жодним чином їх уже не турбують, принесли медичні довідки. Вони не захоплювалися можливістю безкоштовної подорожі зі своїми однолітками. Їх лякала необхідність працювати у студентські роки.

Вадим знав, що Маша не буде шукати способів ухилитись від поїздки. Вона розглядає це, як чудову можливість збагатити свою глибоку теоретичну базу практичними навичками. За розпорядженням деканату Вадим, Маша та третя особа у списку, Бугач Оля, вирушать у Полтавську область. Вадиму звісно хотілось би щоб вони поїхали тільки удвох. Та ще й Оля виявилась найкращою подругою Маші, тому зрозуміло, що на практиці вони будуть не розлий вода. Вони і в університеті завжди разом: удвох приходять вранці, сидять поруч на перших партах, активно щось обговорюють під час перерви та їдуть додому разом, бо живуть на одній вулиці. Приблизно раз на місяць Вадим до них підходив запитати як справи та поговорити на якусь загальну тематику, пусті балачки, які зараз усі полюбляють. Спіймати Машу одну в нього не виходило, її завжди переслідувала Оля.