Розділ 11. Енергія землі

– Ходімо хуткіше на двір, – пожвавішала я, коли Андріс покинув замок.

Мені кортіло показати друзям ту ділянку, що я виявила на задньому подвір’ї. Вона була настільки велика, що цілком можна було не лише розбити грядки, а й зробити загони для кроликів чи кіз, або курей.

Я знайшла на подвір’ї садівника. Порадившись з ним, й взявши деяке приладдя у комірці, разом із друзями ми відправилися садити розсаду, яку вони принесли з села.

Ми зорали землю, зробили кілька грядок й посадили помідори, огірки, цибулю та кріп. Все це люб’язно надали Соломія та Оксана.

По периметру ділянки я розкидала насіння соняшника. За роботою не помітили, як минув час.

Садівник, якого звали Дамір, із задоволенням нам допомагав. Він знав ці культури, але підтвердив, що біля замку дійсно ніколи не вирощували овочі, їх привозили з найближчих до Неограда ферм.

А ось моя пропозиція завести кролей привела його у захват. Він навіть із тваринками обіцяв допомогти. Та й пані Соломія, що прийшла нас провідати, сказала, що в селі знайдеться декілька пар кроликів та курей, яких можна буде розмістити в загонах біля замку.

– Я давно не відчувала себе такою щасливою, – оглядаючи результати своєї праці, поділилися з друзями.

– Ти ж археолог, ось земля тебе й приваблює, – посміхнулася Мирослава.

– Знаєш, мабуть, копатися в городі навіть цікавіше, ніж шукати черепки, – відповіла в тон їй.

– Та невже? – не повірив Дмитро, спираючись на лопату. – А ти швидко змінилася. Ці три дні перевернули моє уявлення про тебе.

– Я не змінювалася. Я та сама, незважаючи на те, що мене пробують зламати. Так, цей замок приніс купу несподіванок й проблем. Так, я не була до цього готова. Але складати лапки й плакати теж не стану. Ти знаєш, що мене складно втримати на одному місці. Ось побачите: про цей замок скоро дізнаються всі. Я хочу повернути йому головне – повернути цьому місцю життя, душу, якщо хочеш. А якщо мені все ж таки доведеться тут залишитися надовго, почну розвивати туризм!

– З глузду з’їхала? – Скрикнув Дмитро. – Який туризм? Інший світ поруч! Як ти це поясниш нашим громадянам? Та й можна взагалі це робити?

– А я не буду туристам Котіарн показувати. Замок – це по суті готель. Тут і в Загір’ї є на що дивитися. А щодо Котіарна та тих, хто знає про нього й захоче відвідати… Час покаже, що з ними робити.

– Ти точно добре почуваєшся? – схвильовано спитала Мирослава.

– Краще не буває! Земля заряджає неймовірною енергією! – я дійсно почувала себе так, що могла гори звернути. Відчуття що я там, де маю бути, поступово наповнювало мене.

– Це помітно! Але будь обережною, – якось скептично скрипнув зубами Дмитро. – Витягувати тебе знову з того світу бажання немає…

– Чого ви на дівчину накинулася? – захистила мене пані Соломія. – Вона може й права. Туризм Загір’ю не завадить. Це місце сили. У нас багато відьом та мольфарів. Ще й магія Котіарну впливає. Цей замок може стати відомим місцем відпочинку. А той, хто не посвячений в існування інших світів, ніколи не здогадається, що на цьому місці є портал. Скоро замок знову почнуть бачити всі, його руїни перестануть лякати тих, хто проїжджає повз, а готель на його місці – гарне пояснення для всіх, хто почне шукати причини реновації.

– Але будуть й ті, хто засудить готель на місці історичної пам’ятки, – Дмитро знову виказав невдоволення.

– Це їхні проблеми, – відрізала Соломія. – Звітувати Олександра не зобов’язана. Але люди, особливо багаті, люблять такі місця, де можна сховатися від сторонніх очей. ВІП-туристи Загір’ю дійсно забезпечені!

– Ну ось, дякую за підтримку, Соломіє. Хоч хтось вірить в успіх.

– Я теж вірю в це, – озвався Ілліс. І коли він тільки встиг підійти?

– Серйозно? – подивилася на чоловіка.

– Звісно. Туризм навіть в Котіарні стає дедалі популярним. А тут дійсно можна гарно відновитися. Я володію магією землі, і я бачу тут ниті сили. І судячи з того, як ти швидко відновилася, то й твоя сила пов’язана з нею.

– Я думала, що у драконів магія вогню чи повітря, – знизала плечима.

– Моя прабабуся родом із Загір’я. І вона була магинею. Зналася саме на рослинах. Як лісових, так й городини, і ще на травах. Тож, мені ця спадщина й дісталася, – чоловік посміхався. – Якщо дозволите, Хранителько, я допоможу вам освоїти вашу силу. Я майже певен, що у нас вона схожа.

– Дякую, Іллісе. Допомога мені точно знадобиться, – не стала відмовлятися я, хоча в магічну силу не надто вірила. Лише в свою любов до колупання в землі.

– Не знаю, як ви, а я страшенно голодний, – промовив Дмитро. – Пропоную зробити перерву на обід. Тим більше, що вже майже вечір.

– Ех, ви, лише про їжу думаєте, – жартома відповіла я. – Ходімо. Сподіваюся, незабаром у нас на обід будуть власні помідори. – Ілліс, ти вже обідав?

– Так, пані, – кивнув він.

– Добре, тоді залишайся тут. Пані Соломіє, а ви з нами пообідаєте?

– Із задоволенням приєднаюся, – кивнула жінка.

Після обіду друзі виказали бажання сходити на річку, що протікала неподалік, я відмовилася скласти їм компанію, та побажала їм гарної прогулянки. Сама відправилася в кімнату. На мене чекали звіти. Якось треба привести все це до ладу.