Розділ 9. Що це було?

Темрява просто так не відпускала. Сон був тривожним. Мені снилися дракони, гори, високі дерева, між коренями яких я бігла босоніж, збиваючи ноги в кров. Потім люди. Пані Соломія, Дмитро, Міра. Вони йшли за мною, але наче не бачили. Мене кликали. Хтось кликав, але нікого попереду не було видно. Що це чи хто? Ніяких думок не було. Навколо мене опустився туман.

– Олександро! – голос звучав ніби крізь воду.

Я з великим трудом розкрила важкі повіки.

– Пити! – одними губами попросила я.

– Люба! Як ти нас налякала! – Поруч зі мною сиділа Міра. – У тебе всю ніч трималася височенна температура. Дімка поїхав по лікаря. Треба виключити ковід…

– Де я? – озирнулася не впізнавши кімнату в замку.

– У пані Соломії. Ми вирішили, що так буде краще, поки ти хворієш. А ще ми просто боялися, що замок знову змінить свій вигляд, поки ти без свідомості. Хтозна, як там працює ця захисна магія…

– Як тут наша хвора? Оговталася? – до кімнати зайшла Соломія.

– Наче все добре. Тільки сил зовсім немає… – вимовила я.

– Звісно, що немає. Такий стрес! Ще й магія! Тебе занадто швидко занурили у новий світ. Хоч, воно й не дивно… Всі Хранителі через це проходять. Так звана ініціація…

– А для чого така терміновість? – спитала Мирослава. – Невже не можна поступово все робити? Подруга мені живою потрібна…

– Авжеж, нам всім це потрібно, – тихо додала Соломія. – Але не я ці правила установлювала. Не мені їх змінювати. Ось, випий, – вона простягнула мені стакан якогось напою.

– Що це?

– Це вода з м’ятою.

– Котіарн знову закрили? – тихо спитала я. Чесно кажучи, не хотілось це почути. Я вже купу планів набудувала, що можна зробити в замку та взагалі…

– Ні, – впевнено сказала вона. – Головне, що ти жива. І замок теж в порядку. Просто ті, хто не в курсі його існування, як і раніше, побачать самі руїни.

– Ох, відчуваю, що на мене чекає ще чимало несподіванок від цих руїн… – важко зітхнула я.

– О, наша спляча красуня прокинулася, – в кімнату зайшов Дмитро у супроводі жіночки в білому халаті. Обоє були в масках.

– Привіт, – я посміхнулася.

– Як ти почуваєшся? – хлопець присів на стілець поруч.

– Вже краще, хоч слабкість до кінця не минула, – лише сказала я.

– Дозвольте вас оглянути. Я – лікар, – до мого ліжка підійшла жіночка.

– Так, прошу. Але маю сумнів, що це «корона». Гадаю, просто стрес. Останні два дні були занадто напружені.

Лікар мовчки кивнула, виміряла мій тиск, зауваживши, що той занадто низький та порадила випити кави.

– Краще зробити тест, – послухавши мене та оглянувши горло, додала жінка.

– У нашому селі немає лабораторій. І вірусу цього жодного випадку не було ще… Ти ж знаєш, Варваро, – строго сказала Соломія.

– Дмитро сказав, що вони приїхали з Києва, а там ситуація не така вже й райдужна. Є можливість відвести її до найближчого міста? – строго спитала лікарка, поглянувши на чоловіка.

– Так, я відвезу, – зголосився Діма.

– От й добре. Тоді ми точно будемо знати, що відбувається з дівчиною – вірус то чи стрес, чи ще щось. Соломіє, можна тебе на дві хвилини?

Жіночки вийшли, залишивши нас самих.

– Я приніс тобі сніданок та фрукти, – Дмитро поставив на тумбочку біля ліжка коробочки з їжею, банани та яблука.

– Ти найкращий друг, – посміхнулася. – Дякую.

Мирослава допомогла мені сісти та обклала подушками, допомагаючи зручно влаштуватися на ліжку.

– Їж давай, тобі потрібні сили. Смачного! – друзі спостерігали зі мною.

Я відчувала голод, але й змусити себе щось перекусити не могла. Нудота одразу давала про себе знати. Я проковтнула кілька ложок вівсянки та взяла банан. Каву, щоправда, випила всю. Не можу й дня без цього напою.

– Дякую, Дмитро, але я більше не можу. Не лізе.

– Ну хоч так. А тепер збирайся, поїдемо до Львова, – Дмитро забрав у мене тацю з їжею.

– Добре, зачекай трохи. Мені потрібно привести себе до ладу.

Хлопець вийшов з кімнати. А Мирослава допомогла мені встати, провела до ванної кімнати.

Після душу відчула себе більш бадьоро. Самі збори не зайняли багато часу, тож вже за півгодини ми втрьох сіли в машину та поїхали в місто.

Соломія з лікаркою провели нас та обидві виглядали ну дуже дивно. Коли проїхали повз замку, то нас радо зустріли знайомі стіни та зелений сад, в якому поралися садівники. В замку вирувало життя.

– Олександро, повертайся, ми сумуємо, – долинав до мене голос Шандора. – І я знаю, що могло так вплинути на тебе. Але щоб це перевірити, ти повинна повернутися.

– Я буду вже ввечері, – спробувала подумки відповісти йому. – Треба в місто, щоб виключити страшну хворобу.

– У тебе її немає. Але якщо тобі так спокійніше, то їдь, звісно.