Розділ 8. Екскурсія в Неоград

В сад з боку Котіарну ми вийшли за пів години.

Андріс прогулювався по саду разом з Крісом, щось обговорюючи.

– Ну, нарешті! – зрадів хлопець, побачивши нас.

– Вибачте, що змусили чекати. Не кожного дня в інший світ екскурсії проводять, мала морально налаштуватися, – посміхнулася йому я.

– Розумію. Ласкаво прошу в Неоград. Ходімо!

Ми вийшли через калитку на вулицю. Кріс побажавши нам гарної прогулянки, відправився до дверей замку.

Замок дійсно стояв досить віддалено на невеликому пагорбі, оточеному невеликим лісопарком. З одного боку замок оточили гори, з іншого поле, за яким починалася неширока дорога.

Трохи поодаль можна було розгледіти поселення. Саме туди ми й відправилися.

Природа тут відрізнялася від нашої, карпатської. Багато колючих кущів, чагарників, високих дерев з доволі товстим стовбуром та широким листям.

Поле колосилося золотою нивою, подекуди розкидані квіточки. Повітря чисте, гірське з ароматами трав. Здається, лаванди. Обожнюю цей аромат.

– Тут доволі гарно, – прокоментував Дмитро, розглядаючись навколо.

– Так, згодна, – підтримала я.

– Гори – то моя любов, – приєдналася Міра. – Такі височенні, величні, наче охоронці…

– Так і є, – відповів Андріс. – Гори то є наші охоронці. А ще це місце нашої сили та джерело енергії. Тут багато простору, тут можна літати вільно, наче птахи. Тут забуваєш про турботи та обов’язки хоча б на декілька годин. В містах вже давно звикли до життя у людській подобі. І почали забувати справжніх себе.

– Як прикро, – засмутилася я. – Поклик душі – он же завжди йде з середини.

– Так, згоден, проте не всі вже його чують, – я відчувала, що це засмутило спадкоємця. Склалося враження, що він залюбки надав би перевагу драконячному обліку та свободі, ніж виконувати імператорські обов’язки.

За розмовами ми дійшли до воріт Неограду.

Не можу сказати, що це місто вразило мене. Доволі звичайне містечко, схоже на наші європейські. Охайні невисокі будиночки, вулиці не надто широкі, проте є смуга для транспорту, і є тротуари для пішоходів. Зустріли ми й кілька мешканців на самокатах. Автівок поки не бачили. Чи є вони тут взагалі – я ще не вияснила.

Невеличкі охайні крамниці та кав’ярні зустрічалися нам де-не-де. Скляні вітрини, таблички. І саме ці таблички незнайомою мовою нагадували, що це не Україна. Дивно, але читати новою мовою я не могла. Лише говорити. Я зараз чітко усвідомила, що з представниками Котіарну ми спілкувалися не українською. Але спитати про це поки що не ризикнула. Просто не знала як.

Були тут крамнички з солодощами, одягом, овочами. Про це більше здогадувалася по тому, що бачила у вітринах чи на рекламних дощиках.

Усі, хто нам зустрічався, віталися з Андрісом, посміхалися та йшли далі.

– У вас немає культу правителів? – здивовано спитав Дмитро. – Додаткової охорони?

– Ні, нічого такого. У Котіарні вже кілька десятків років майже немає злодіїв. Кожен виконує свою роботу.

– Як цікаво. І як вам вдалося цього досягти?

– Важко було. Але зрештою все вийшло, як бачите, – спадкоємець посміхався.

– А що ж робили Хранителі? – знову задала питання, що мене бентежило, адже Марта до ладу нічого не пояснила про це.

– Вони є по суті Хранителями Світу. Провідниками, помічниками. Портали між світами не просто так з’явилися. Це є обмін: культурний, технічний між різними расами та світами. Ви ж, напевно, здогадувалися, що не єдині у Всесвіті? – Андріс уважно глянув на мене.

– Здогадки, звісно, були. Але це лише теорія. Жодних доказів не існує, – втрутився у розмову Дмитро.

– Так, – підтримала Міра, – ми ж все-таки історики та археологи. Нас вчать вірити фактам та документам. Тому пробачте, пане Андрісе, а в існування інших світів особисто я не вірила ніколи.

– Я також, – відповіла я. – І навіть зараз мені все ще складно повірити, що ми гуляємо вуличками іншого світу.

– Так, саме тому я хочу, щоб ви де з ким зустрілися, – Андріс загадково посміхнувся. Ми зупинилися біля місцевого ресторанчика.

Тут була літня тераса зі столиками та кріслами, подекуди вже відпочивали люди, але Андріс провів нас всередину. Зала була розділена на приватні куточки. За одним зі столиків чекала пара похилого віку.

– Вітаю, – до їхнього столика першим підійшов Андріс. Ми стояли трохи осторонь.

– Вітаємо, Андрісе, – чоловік підвівся. – Як ти, онучку?

– Все добре. Я хочу вас де з ким познайомити.

– Це те, про що я думаю? – жінка уважно нас розглядала.

– Гадаю, що так, бабусю Михайлино.

– Ай, Андрісе, ну я ж просила не назвати мене бабусею. Я тільки-но жити для себе починаю! – сплеснула руками жінка.

Принц махнув рукою, даючи нам знак підійти ближче.

– Добрий день! – привіталася я.