Розділ 5. Поклик

На вулиці стало трошки легше. Але все одно від нової інформації голова йшла обертом. Я була приголомшена та розчавлена. Моє життя змінилося в один день. Все, що я знала й вивчала багато років в мить виявилося непотрібним. Адже є дещо, про що я навіть не здогадувалася. Інший світ. Все, що було для мене гарною казкою може стати моєю реальністю! І що робити далі я просто не знала. Шандор мав рацію: я повернуся в той замок. Повернуся принаймні задля того, щоб ще раз переконатися, що пані Соломія казала правду.

Увімкнувши музику на телефоні пішла по вулицях селища, роздивляючись все навколо. Йшла вперед, до замку, стіни якого було видно з будь-якого місця в Загір’ї. Скрябін співав про кольорове життя, а є все думала – що ж чекає на мене там, у загадковому Котіарні, у замку, який чекав понад п’ятдесят років на нового Хранителя.

Замок зустрів тепло. Ворота були привітливо відчинені. Доріжка з червоного каміння аж блищала на сонці – жодної травинки та пилинки. Сад навколо замку теж став іншим – доглянутим. Всі кущики рівнесенько підстрижені, дерева немов велетні-охоронці висилися аж до неба. Та й сам замок більше не був занедбаним. Новенькі двері з червоного дуба відкрилися самі собою, як тільки я наблизилася до них.

Але як тільки я потрапила всередину, то мало не впала від здивування та неможливості пояснити те, що я бачила нічим, окрім магії. Казка та й годі!

Зруйнований хол, в якому я читала надписи на стінах, тепер був повністю оновлений: свіжа побілка на стінах, навісні стелі з м’якими світильниками, що могли змінювати колір світла.

З’явилися тут й новенькі сучасні меблі – шкіряні дивани та м’які крісла вздовж стін, біле фортепіано у куточку, посередині зали – стіл для обіду зі стільцями навколо, осіб на двадцять.

 Смарагдові гардини прикрасили високі напівкруглі вікна з новеньким склом. А ще біля однієї зі стін я побачила справжній камін! Зараз в ньому не було дров, але була впевнена, що взимку й вони з’являться.

Праворуч від залу йшли мармурові сходи наверх. Теж оновлені. І великий дракон на підлозі при самому вході складений з кольорової мозаїки.

– Вітаю, пані Олександро! – прошелестів хтось. Я обережно озирнулася та побачила перед собою напівпрозорого чоловіка. Я прикрила обличчя руками та від страху заволала.

– Тихіше, – спокійно відповів привид. Від несподіванки я підскочила та замовкла.

– Добре. Так добре. Не треба волати. Я не ображу тебе, – він говорив тихо та напрочуд лагідно.

– Хто ви? – лише спитала я.

– Шандор. Шандор Месарош, останній Хранитель цього дивовижного замку.

– Той самий, що загинув? – прошепотіла я, опускаючись на підлогу. Він теж приземлився та дивився мені прямо в очі.

– Так. На жаль, я жив у дуже нелегкі часи. Та хтось з владних осіб вирішив, що той замок, я, Котіарн – не потрібні. Вони знищили секретні документи та вбили мене, сподіваючись, що це допоможе всім забути про існування іншого світу. Хотіли й замок зруйнувати, але їм не вдалося. І ніколи не вдасться…

– Чому? – просто спитала я.

– Замок належить Імператору Котіарна. Він захищений магією. До речі, чого це ти сидиш на підлозі? Ще застудишся!

– Не помітила, – струсила плечима.

– Вставай-но, там вже диванчики є. Так зручніше, – мені здалося, що примарний чоловік посміхнувся.

– А, так, звісно, – я встала та пройшла всередину зали, влаштувалася на диванчику та обійняла одну з подушок. – А як він це робить? В сенсі замок, – запитала я, коли примарний чоловік знов завіс переді мною, склавши ноги по-турецьки.

– Змінюється?

– Ну так.

– Це захисна магія та ще трошки побутова. Він просто заховує справжній свій вигляд від тих, хто не посвячений в його таємницю. Саме тому вчора та зранку ви побачили лише зруйновані стіни. Це ілюзія. Справжній вигляд той, що ти бачиш зараз.

– А чому ви тоді писали на стінах? – нарешті задала питання, що досі мене бентежила.

– Ти тоді не чула мене, довелося писати, треба ж було привернути увагу.

– А зараз? Чому змогла почути?

– Ти налаштувалася на хвилю магії цього місця. Та й в тебе самої вона присутня. Просто ще спить.

– Цього не може бути… – не повірила я.

– Звісно, в це складно повірити, – замислено промовив дух. – Колись я казав те саме… Але ти сильна дівчина. Ти зможеш впоратися та приймеш новий світ, свій дар та свою місію…

– Чому ви так впевнені в цьому? Чому? Я ж можу просто зараз поїхати геть та ніколи більше навіть не згадаю про цей замок!

– Не зможеш, – просто відповів він. – Та й напевно ти не просто заради розваги поїхала сюди…

– Ні, – відповіла йому… – Зачекайте! Звідки ви знаєте?

– Колись я відчував щось подібне. Стіни замку наче кликали мене… Хоча я знав про перехід, й наша родина користувалася ним доволі часто. Але поклику замку неможливо опиратися…

– Мене теж… Кликали, – тихо сказала я.

– Тому що прийшов час, Олександро. Нарешті прийшов час… Ти станеш наступною Хранителькою Замку, бо так написано в його літописі. Ти будеш оберігати Котіарн та його мешканців, станеш справжнім провідником з одного світу в інший для тих, хто посвячений у ці справи. Їх не дуже багато. Зазвичай це правителі світових держав, деякі міністри, а ще відомі артисти чи спортсмени. Вони можуть мандрувати вільно між світами. Іноді деякі залишаються на кілька днів й живуть в замку. Тут є кімнати для гостей.