Розділ 4. Спадщина

Які до біса дракони? Що це за живий замок, що може сам по собі змінювати інтер’єр? Це тільки в казках та у фантастичних романах буває. Схоже, місцеві мали рацію, що трималися якомога далі від цих руїн – сама містика навколо чи то дійсно прокляття якесь.

Ми повернулися у село та зазирнули в кафе до пані Соломії.

Вона зраділа нам, одразу наказала пані Оксані подати обід та сіла поруч:

– Розповідайте, як ваш замок? Дізналися щось цікаве?

– Поки що ні, – швидко промовила я. – У стінах вітер гуляє та купа сміття.

– Так, – підтримала мене Мирослава. – Замок занедбаний. Шкода, могли б зробити музей…

Я вирішила, що їй поки не потрібно розповідати, що відбулося у замку насправді, адже й сама не могла повірити в це явище. І була дуже рада, що друзі підтримали мене. Ми все ще були налякані подіями ранку, але залишити це місце я не могла. Треба дізнатися якомога більше. Можливо, є ті, хто теж бачив щось незвичайне. І треба якось обережно про це спитати у пані Соломії.

– Справді? – здивовано спитала жінка…

– А що вас дивує? – перепитав Дмитро.

– Ви перші, хто не помітив нічого дивного, – вона прижмурилася та зробила ковток кави, яку щойно принесла Оксана.

– Можливо, – просто відповіла я. – Наразі ми дуже втомилися від прогулянки та зголодніли.

– Авжеж, смачного, – жінка загадково посміхнулася, піднялась та підійшла до гостей, що якраз зайшли до кафе.

– Дивна ця пані, – замислено промовив Дмитро, підхопивши з тарілки вареника.

– Мені теж так здалося, – погодилася я. – Ніби вона знає більше, ніж вже розповіла нам.

– Я теж так думаю, – погодився хлопець. – Чи навпаки прагне дізнатися більше про місцеву пам’ятку.

– Це навряд чи, – вступила у розмову Мирослава. – Більше схоже на те, що все ж таки знає. Місцеві зазвичай обізнані у таких справах.

– Згодна!

– То ти вважаєш, що варто розповісти про… – Дмитро напружився.

– Ні. Не зараз, принаймні. Я гадаю, що поки що треба самим розібратися, що коїться в цьому замку.

– Ти ж наче не хотіла повертатися… – зазначила Мирослава.

– Ці дивні надписи не дають мені спокою, весь час про них думаю. Як історик та будь-яка розсудлива людина, я розумію, що це абсурд, але ж ми бачили це на власні очі. Ми в трьох бачили! Адже так?

– Бачили, – запевнила Мирослава. – І ти можеш розраховувати на мою допомогу. Я тебе саму не залишу. І якщо на нас чекає практика в цьому дивному Котіарні – то нехай нам заздріть вся кафедра археології!

– Так. Я теж з вами. А то ще нашкодите драконам. Можливо, фентезі не таке вже й фентезі? – підтримав Дмитро.

– То ж повертаємося?

– Повертаємося! На зустріч пригодам! – в один голос скрикнули друзі.

– Куди знову зібралися, молодь? – до нас повернулася пані Соломія.

– В замок. Обідня перерва скінчилася, – радісно скрикнула я. Поодинокі відвідувачі якось дивно подивилися в наш бік.

– Швидко ви рішення міняєте. Ви ж не знайшли те, що шукали…

– А ви знаєте, що шукати? – тут же спитав Дмитро.

– Може бути…

– А ви можете не говорити загадками? Ніяких нервів не вистачить, – попросила я.

– То ж ви не все мені розказали, адже так? – жінка знову сіла поруч з нами, загадково посміхаючись.

– А чому ми повинні звітувати перед вами? – Мирослава уважно подивилась на пані.

– Це ваша справа, молоді люди. Звісно, не повинні…

– Ви знаєте про цей замок ще щось, окрім цієї легенди? – прямо спитала я.

– Ви спитайте щось конкретно – я відповім, – стояла на своєму жінка.

– Адже дивне у вас тут селище. Неначе дійсно інший світ, – Дмитро втрутився у нашу розмову.

– Ти маєш рацію, хлопче, – підморгнула Соломія.

– Що? – не повірила я. – Що ви маєте на увазі? – жінка не поспішала розкривати нам таємницю.

– Ти все зрозуміла, Олександро. Зайві пояснення ні до чого. Але я бачу: ти все ще не віриш в те, що відбувається. Тому я поясню – Загір’я дійсно розташовано на перехресті з іншим світом – Котіарном. І той замок неначе ворота. Коли є Хранитель, то вони відчинені, й кожен охочий може мандрувати. А коли немає спадкоємця – вихід в той світ зачинено.

– Чому ви вирішили розповісти нам про це? – спиталася я, остаточно заплутавшись. Мої однокурсники взагалі мовчки сиділи, неначе статуї, шоковані новою інформацією.

– Бо я повинна була переконатися, що ви не одні з тих, хто шукає у покинутому замку спадок середньовіччя чи приїхали заради розваги. Спадку там, до речі, немає. Але сам замок і є скарб.

– То замок не внесений у жоден державний реєстр тому, що він належить іншому світу? – здогадалася я.

– Саме так. І там, «зверху», люди при владі, все знають, просто приховують, бо якщо кожен перехожий буде про це знати…