Розділ 3. Знайомство з замком

Замок зустрів нас холодним поглядом розбитих вікон. Під’їзна дорога була завалена листям та сміттям, тому машину довелось залишити неподалік та йти пішки, збираючи сміття у пакет – захотілось навести бодай якийсь порядок.

– Ну, привіт, замку! – привіталася я, коли ми підійшли до нього ближче.

Він був побудований зі світлого каміння, з двома напівкруглими вежами, пірамідальні дахи яких прикрашали перехрещені мечі. Три поверхи, високі напівкруглі вікна. Навколо будівлі було багато височенних дерев, проте не було чути співу птахів, навіть шереху листя… Тиша. Аж до дзвону у вухах. Я немов зачарована стояла напроти входу – ні сходів, ні ґанку. Лише вимощена червоним камінням доріжка та масивні вхідні двері, ймовірно, із чорного дубу з металевими вставками по обидва боки та важким замком.

– Ходімо навколо! – запропонувала Мирослава.

– А й справді! – підтримав Дмитро.

– Що? – обернулася я.

– Давай навколо обійдемо? – ще раз повторила Мирослава.

– А, давайте, – погодилась я.

Ми повернули ліворуч, підійшли ближче до стін, навіть помацали їх. Теплі. Дивно, але від стін й справді віяло теплом. Я торкнулася рукою інші стіни – й знову відчула теплі імпульси. Дивина. На одній із задніх стін замку я помітила полотно, схоже на герб династії.

На полотні був виліплений дракон. Могутні крила відкинуті трохи назад, на спині та хвості – шипи, він стояв на трьох лапах, а права передня була простягнута вперед. На ній лежала невелика смарагдова кулька.

– Грифон? – подалась вперед Мирослава.

– Та ні, у грифонів голови орлів були, а тут голова плоска та трохи витягнута вперед, – заперечив Дмитро, теж розглядаючи знахідку.

– Дракон, – тихо промовила я.

– Дракон? – здивувалися друзі. – Олександро, ти фентезі перечитала! Драконів не існувало. То вигадки! – скептично хмикнула Мирослава.

– Але цей звір дуже на нього схожий! – наполягала я, знімаючи на телефон дивний герб. – Ходімо далі, подивимося, можливо, на стінах замка є ще щось.

– А я згоден з Олексою, – Дмитро теж зробив фото герба. – Ця істота більш нагадує дракона. Та й чому б він не міг бути символом якоїсь династії? В ті часи у що тільки не вірили. Може дракон мав захищати господарів? До речі, на стіні замка Наришкіних-Шувалових в Тальному, що на Черкащині, взагалі єдиноріг…

– А ти звідки знаєш? – здивувалась я.

– Читав нещодавно в соцмережах. Зараз там ціла експедиційна група займається відновленням замків.

– Так, я чула про цей проєкт, – погодилася я. – Вони теж прагнуть відновити спадщину.

– Тож бачиш, не ти одна замками захоплюєшся, – підтримала мене Мирослава. – Але все одно якось дивно, – дівчина знову замислилась.

– Я сподіваюсь, ми знайдемо пояснення такому незвичайному гербу.

– Авжеж! – погодився Дмитро.

Ми продовжували оглядати середньовічні стіни, збираючи сміття, що було під ногами.

Незважаючи на поважний вік, замок не виглядав зруйнованим – стіни досить добре збереглися, лише скла не було у вікнах та було чути як гуляє у помешканні вітер. Навіть складно було повірити, що він був, ймовірно, побудований у шістнадцятому сторіччі. І що найбільше мене вразило – цей замок дійсно не був зазначений в реєстрі національної спадщини – не було тут таблички, що це пам’ятник архітектури, не було знаку про охорону державою. Дуже дивно, що він виявився нікому не потрібний…

– Спробуймо зазирнути всередину, – запропонувала я, коли ми знову повернулися до вхідних дверей.

– Давайте, – Дмитро підійшов ближче та торкнувся ручки, яка була викувана у вигляді голови лева та потягнув її.

Нам пощастило. Зі скрипом двері відчинися, одразу в ніс ударів неприємний запах сирості та гнилі.

Мдя… Здається, тут ціле сміттєзвалище влаштували. Шкода спадщину. Цікаво, тут взагалі ще бодай щось залишилось? Чи все розтаскали на сувеніри? І як ще по камінчику не розібрали саму будівлю?

 Ми опинилися у великому напівкруглому приміщенні. Звідси було декілька дверей. З правої сторони підіймалися широкі мармурові сходи з білого та зеленого каміння. Подекуди вони були пошкоджені, але в цілому виглядали досить надійними.

Поряд зі сходами були великі двостулкові двері. Вони були розкриті, самі двері пошкоджені мурахами й майже розсипалися від свого віку. Ми обережно зробили декілька кроків й зазирнули всередину. Там виявилась велика кімната. Можливо, колись це була їдальня, або зала для приймання гостей чи танців. На жаль, ані меблів, ані інших предметів побуту тут не було. Підлога майже вся була пошкоджена. Раніше вона була дерев’яною, проте зараз залишилися лише каміння та подекуди гнилі дошки...

Я робила фотографії та все думала: чому люди так байдуже ставилися до цього замка? Чому замість дослідження та реставрації лише все руйнували?

– Ходімо на другий поверх? – обережно спитав мене Дмитро, торкнувшись плеча.

– Зачекай трошки, – я продовжила обстежувати стіну.

Не знаю чому, але я була впевнена, що саме тут ми щось знайдемо. Дмитро й Мирослава пішли на гору самі, крикнувши мені: