Розділ 2. Легенда

– Розкажіть, будь ласка! – попросила я.

– Так, розкажіть хоча б її, бо ми зовсім нічого не знайшли в інтернеті… – приєднався до вмовляння Дмитро.

– Добре-добре, розповім, чогось не розповісти, – погодилася жінка, посміхаючись. – А в вашому інтернеті її й бути не може, то ж народна творчість, яку ми старанно оберігаємо. Ніхто не знає чи то було насправді, тож нащо вводити в оману?

– А так виходить, що сам замок наче примарний, наче й не існувало його! – не втерпіла я.

– Все може бути, все може бути, – тихо відповіла Соломія. – Тож слухайте уважно.

Нам принесли замовлений обід й поки ми їли пані розповіла одну легенду.

– Давно це було. Жив в нашому селищі один чоловік. Тоді тут зовсім інша країна була, інші люди проживали, навіть селище наше було містом, хай й невеличким. Поляки тоді хазяйнували на цій території. І був такий собі пан Томаш Мазуркевич. Він приїхав до нас з самого Кракова. Та без тями закохався у дівчину – красуню Михайлину Рутковську. Ох, які яскраві то було почуття! Як вони кохали один одного! Здається тоді усі тільки це й обговорювали! Проте не судилося їм бути разом… Тоді ж не могла дівчина сама обирати собі чоловіка. То робили батьки. У Томаша ж не було ані капіталу, ані хати. І саме це стояло на заваді шлюбу. Хоч він й був досить бідним, проте наполегливим молодим чоловіком.

– Я зможу досягти успіху та доведу, що буду гарним чоловіком для вашої доньки! – відповів він на відмову її батька.

Того ж дня він поїхав з села й довгих п’ять років про нього не було чути ані слова. Михайлина вже навіть не чекала, хоча довгий час не могла оговтатися, все виглядала свого коханого, чекала, що він повернеться. Але цього так й не сталося. Згодом почуття забулися, вона робила на кінній фермі, та вже готувалася до весілля з іншим поважним паном на селі.

Та одного дня в село в’їхав поважний чоловік на розкішному кінному екіпажі, який супроводжували скрипалі.

– Де я можу знайти Михайлину Рутковську? – спитав він в одного дідуся, що торгував яблуками при дорозі.

– А чого ти її шукаєш? Вона в неділю заміж виходить. До весілля певно готується…

– Ні, не може бути… Вона обіцяла дочекатися…

– То ти ніяк той самий хлопчина… Томаш, здається, – промовив дідусь.

– Так, це я, – він низько вклонився.

– Ти ба яким став! Лицар. Ну, поспішай до своєї принцеси, можливо, ще встигнеш. Хату її пам’ятаєш? Через три вулиці та праворуч, п’ята вона стоїть.

– Дякую, – він кинув дідусеві монетку та поспішив до коханої.

Всі три вулиці виглядали у вікна, виходили на двір, коли чули романтичку мелодію скрипки. Дехто впізнавав Томаша та бажав йому успіхів, бо пам’ятав ті часи, коли молоді люди були щасливими.

– Михайлино, Михайлино, кохана моя, виходь! – гукав він, а скрипалі невпинно грали.

Дівчина вибігла на двір та завмерла. Вона не могла повірити, що він приїхав до неї.

– Кохана моя, люба моя Михайлино, – він міцно обійняв її. – Я приїхав за тобою!

– Томашу, невже це ти? Ти приїхав? До мене? Але батько все одно буде проти…

– Так, кохана, це я. Я вже не бідний хлоп’яга. Я шанований чоловік. Та приїхав не з пустими руками…

– Ах, Томашу… Моя родина вже давно незаможна, батько вирішив віддати мене заміж за старого каштеляна…

– Цього вже ніколи не буде, кохана моя, принцесо. Я приїхав просити твоєї руки та серця…

– Але ж…

– Рідна моя! Чи знаєш ти кому належить той новий замок, що будували понад три роки неподалік твого міста?

– Ні, люди кажуть, що то ніби нащадки самого короля…

– Цей замок будую я, кохана моя. Не без допомоги Його Величності, звісно.

– Томашу! Ах, любий Томашу, – Михайлина настільки раділа, що нарешті дочекалася свого коханого, що мрії її збулися, що одразу ж й погодилася на пропозицію чоловіка.

Батьки Михайлини, дізнавшись, що Томаш вже не бідний хлопець, а стоїть на військовій службі самого короля й має власний маєток, все ж віддали дочку заміж за нього.

Проте довго жити в цьому розкішному домі вони не змогли. Ніхто не знає, що там коїлося насправді. Але вже через кілька років їхня молода родина назавжди покинула ці місця, так й не пояснивши справжньої причини.

Та саме дивне те, що ніхто з наступних власників довго не затримувався в помешканні. Цей замок багато разів продавали та купували. Та всі, геть всі, розповідали моторошні історії, ніби то весь замок наче проклятий, що там можна почути голоси предків, побачити примар…

Згодом цей замок й зовсім покинули. А всіх, хто брав участь при розкопках та дослідженнях, настигали біди…

Пані Соломія замовкла. Ми також мовчали. Я чула вже цю історію, що правда трошки в іншому варіанті.