Розділ 1. Дорога в Загір’я

Я скрикнула й прокинулась, схвильовано озираючись навколо. Моя квартира, яку ми разом із друзями знімали, моя кімната. Поряд з моїм ліжком стояла Міра, вже одягнена до подорожі:

– Прокидайся, соню, поспішаємо!

– А, то це ти, – вже розслаблено відповіла я.

– А ти на кого чекала?

– Та таке, жах наснився, не звертай уваги, – вже зіскочивши з ліжка й поспішно вдягаючись, відмахнулася я.

– Ти б менше часу вночі за компом проводила, то й жахів ніяких не було б. Ходімо скоріш. Дімка вже каву по термочашках розлив, тож дорогою поснідаємо.

– Молодець який! – зраділа я уважності друга.

Мирослава лише посміхнулася й вибігла в коридор, давши мені зібратися. Це не зайняло багато часу, адже я ще вчора приготувала необхідний одяг, тож за кілька хвилин вже зазирнула на кухню:

– Доброго ранку!

– Доброго ранку, Олексо! – привітався хлопець. – Готова? – він протягнув мені кружку з кавою.

– Звісно! Дякую.

– Тож, вирушаємо!

Вже за декілька хвилин ми завантажили мої речі та інструменти для розкопок та дослідження в машину, закрили квартиру та відправилися на пошуки таємничого замку.

На вулиці ще було темно. Дорога була вільною, тож я дійсно насолоджувалась ранковою кавою, змусивши себе не думати про дивні сни, про відчуття небезпеки, яке росло в мені з кожною годиною.

Міра весело сміялась обговорюючи з Дмитром власні проєкти, плани на майбутнє. Вони були гарною парою, майже з самого початку навчання здружилися, згодом почали зустрічатися, а зараз вже мріяли про весілля.

Я була дуже рада за друзів – вони знайшли своє щастя. Я ж звикла бути вільною та самостійною. Та й не знайшовся ще той самий, хто б зміг полонити мою душу, зрозуміти та прийняти мене такою як я є. А підлаштовуватися під кого б то ні було я не збиралася.

Я не помітила як задрімала. Цього разу ніяких жахіть не снилося. Лише дивовижна природа: озеро з напрочуд прозорою блакитною водою, яке оточують високі скали, а ще могутні дракони… Так, чомусь саме дракони – яскравого смарагдового та блакитного кольорів з могутніми крилами, які ширяли над озером та посміхалися. Величезні ящери, шпичасті, з могутніми крилами вкритими лускою, що блискотіли на сонці, зачаровували. Я сиділа на березі озера та дивилася на них, затамувавши подих, а вони дійсно посміхались! Мені. Та ще щось кричали один одному на мові, яку я не знала. Проте було зрозуміло – вони радіють!

– Олександро! Олександро! – хтось намагався розбудити мене. – Прокидайся! Час снідати! – Дмитро підморгнув мені.

– Такий сон зіпсував, – потягуючись відповіла я.

– Потім додивишся. Мирка вже замовила нам яєчню та круасани.

– А каву?

– Кавоманка! Especially for you, – відповів він англійською. – До речі, не можна пити стільки кави!

– Стільки це скільки? – не відставала я. – Моя норма п'ять філіжанок на добу!

– Ти невиправна! Буде тобі кава! Ходімо, охолоне ж все!

– Ненажера, – жартівливо відповіла я й тхнула друга в бік.

Кафе на заправці вразило чистотою та смачною їжею. Ми влаштувалися за столиком біля вікна. Дев’ята година. Машини з шумом мчать по трасі й на декілька хвилин я відвернулася від своєї тарілки та дивилася у вікно.

– Олексо, ти чого? – Міра поклала руку на моє плече.

– Не знаю, мені чомусь моторошно. Якесь неприємне відчуття…

– Ти просто хвилюєшся, подруго! – вона обійняла мене. – Все буде добре, ми поруч.

– Може й твоя правда, – я посміхнулась.

– Знайдемо твій замок, а може ще якісь цікаві речі, або цілий скарб! – Дмитро вже загорівся пригодами й дорогою.

– Ага, якщо з привидами домовимося, – пожартувала Мирослава.

– Домовимося і з ними, – підтримав жартівливий настрій нареченої хлопець.

Я дивилася на них й раділа, що маю таких друзів – з ними дійсно не страшно в будь-якій експедиції.

Після сніданку ми вирушили далі. За вікнами автівки проносилися села, міста, поселення. Ми наближалися до Львова. Старого міста, міста левів, міста, де живе дух давнини, де всі вулиці пам’ятають багато видатних історичних подій та діячів. Не зупинитися тут ми не змогли. Та й кава у Львові найсмачніша в країні. Хіба можна пропустити таку нагоду? Ось й ми не змогли.

Наше авто зупинилось неподалік площі Ринок – центральний майдан, найвідоміше місце та історичне серце сучасного міста левів. Ратуша, кам’яні будівлі – колишні палаци, фонтани, та, звичайні леви – кам’яні стражі Львова. Неперевершений куточок історії та архітектури!

 Після прогулянки ми поласували кавою з тістечками та продовжили подорож. І знов те саме відчуття небезпеки нагадало про себе, й ставало ще сильнішим.

Неподалік Загір’я наше авто несподівано зупинилось. Усі спроби завести машину залишилися марними. Двигун торохтів, чхав, кашляв й відмовлявся працювати.

– Виходьте, – хмуро відізвався Дмитро. – Я подивлюся що сталося з цим двигуном.