Пролог

Початок червня 2020 року.

– Олександро, ти впевнена, що цей замок знаходиться саме тут? – Дмитро ткнув олівцем в крапку на мапі неподалік Львова. Загір'я було настільки малим поселенням, що роздивитися його можна було лише на гугл-мапах, частину якої ми й роздрукували.

– Так. Це близько години їзди від Львова в бік Ужгорода. Я там була пів року тому, з батьками, коли вперше й побачила ці величні стіни, та й то проїжджаючи повз. З того часу не можу знайти собі місця: я постійно бачу їх перед очима. А ті стіни неначе сказилися, вже й уві сні приходять й кличуть!

– Містика якась, – долучилась до розмови Мирослава.

– Отож. Як гадаєте трошки містиці в дипломі не завадить?

– Ну в історії взагалі багато містичного, якщо добре розібратися. А ще більше таємниць й загадок, – Дмитро посміхнувся. – Тож ти не ризикуєш. Та й твоя робота з замками занадто цікава, навіть мені.

– Справді? Ось й добре. Я так рада, що ви погодилися їхати зі мною! – обійняла друзів. – Ми вже третю годину поспіль сперечалися, складаючи план дій. Але нічого так й не вийшло, бо ми уявлення не мали, що на нас може чекати в експедиції через пів країни, в яку ми мали вирушати з Києва вже на світанку на авто Дмитра. Його батько довірив нам свій Toyota Land Cruiser. Не авто, а володар доріг й бездоріжжя, як любив повторювати хлопець.

– Як ми могли тебе кинути напризволяще? – здивувалася Мирослава. – За три роки навчання нам вдалося затямити, що ні в якому разі, в жодні археологічні чи будь-які інші експедиції не можна вирушати самотужки. Це може виявитися небезпечно!

– Дякую, – зашарілася я, сідаючи на килим та обіймаючи подушку.

Дмитро та Мирослава були чи не єдиними близькими друзями для мене. Ми разом вчилися на історичному факультеті, обравши спеціальність археологів. Таким рішенням я неабияк спантеличила своїх батьків, хоча краєзнавство та історію, як профільні предмети, обрала ще у старших класах школи. Я могла годинами шукати будь-які цікаві факти про нашу країну в бібліотеці, вивчала стародавні мапи, ходила по музеях, в той час, коли майже всі однокласниці крутили романи, бігали на побачення та цілувалися із хлопцями. І вже за деякий час плакалися одна одній через розчарування та розбиті серця. Я ж ніколи не зустрічалися із хлопцями, мене не запрошували на побачення, навпаки могли ще й живого миша в рюкзак засунути! Але я філософські ставилася до життя та вважала, що кохання буває тільки в кіно чи книгах. Повторювати гіркий досвід кохання однолітків не хотілося зовсім.

На весь курс дівчат було лише троє й десять хлопців, й всі ми шаленіли від історії та пригод. Разом вивчали історію рідного краю, їздили в експедиції, знаходили цікаві речі, які перевертали наше уявлення про минуле.

– Три роки пролетіли неначе місяць. І ось диплом вже на порозі. Залишився лише рік, уявляєте? – спитав Дмитро, влаштовуючись в кріслі біля вікна.

– Мені теж не віриться, – зітхнула я. – Але попереду літо та експедиція на Закарпаття. Я впевнена, що знайду щось цікаве для моєї випускної роботи.

– Я знаю, що ти давно готуєш та збираєш для неї матеріали, – підтримала Мирослава. – Замки нашої країни. Величні споруди середньовіччя…

– Саме так. Більшість з них занедбані, на жаль, – я зітхнула. – Їхні господарі давно виїхали за кордон, тікаючи від переслідувань, проте кам’яні стіни пам’ятають багато історій. Вони пережили декілька війн, змінювалися країни, закони, королі та президенти…

– Десятки замків, що збереглися ще з середніх віків, відремонтовані та приймають туристів. Їх реконструюють. Не завжди добре, не завжди дотримуючись стилю, але про них дбають, збирають по крупицях інформацію про їхнє минуле, про власників та нащадків… – додав Дмитро.

– Так і є, – кивнула у відповідь. – Але ж ви знаєте, що мене завжди приваблювали не такі замки, в яких майже не залишилось цього духу давнини. Я більш люблю інші. Ті, де в стінах гуляє вітер свободи, де зберігається ще шепіт предків, де ще немає тисяч туристів… Й саме такі шукаю по всій країні. І цей один із них, – я знову взяла до рук мапу.

 – О так! Покинуті й забуті замки – це любов нашої Олександри, – засміявся Дмитро. – Ти взагалі окрім замків щось помічаєш навколо себе?

– А навіщо? – не зрозуміла я питання Дмитра. – Мені більше нічого не потрібно…

– Я ж тобі казала – немає сенсу питати, – Мирослава штовхнула хлопця в плече.

– Я не знаю як це правильно пояснити, – нарешті заговорила я, – але я просто не можу цьому опиратися. Я бачила Загірський замок лише одного разу, здалеку: неначе фортеця, із вежами по обидва боки та напівкруглими стінами, а ще сад, занедбаний та зарослий колючими деревами й кущами. І вже тоді я вирішила, що маю включити його в дипломну роботу. Але я навіть не уявляла наскільки це буде складно! Я не мала ані фото, ані достатньо інформації.

– Але про цей дивний замок дійсно не залишилось згадок в історичному літописі в університетській бібліотеці, немає інформації в енциклопедіях й газетах. – подивився на мене Дмитро. – А місцеві жителі розповідають моторошні містичні історії та намагаються десятою дорогою об'їжджати його. Кажуть, що в замку живуть привиди, а кожен, хто ненароком потрапляє в середину, зникає безвісти…

– Звісно, від таких розповідей мені трохи моторошно, – погодилася я. -Проте мене неначе щось тягне туди, кличе. Я не можу опиратися цьому… – зітхнула я та подивилася на друзів.