20. Коли небо впало нам в долоні у вигляді двох серцебиттів

Пустеля ніколи не була просто краєм карти — вона була розтягнутою у часі раною світу, у якій навіть вітер рухався повільно, наче боявся потривожити давній біль. Тут усе жило у минулому й теперішньому водночас. Пісок пам'ятав кроки тих, хто давно зотлів у пил, і голоси тих, хто вже століттями не мав голосу. Кожна піщинка ніби тримала в собі крихту чужого болю — і тому не дивно, що саме сюди знову й знову відтягувало дві неспокійні душі.

Нефертіті та Джакар блукали цими дюнами сотні років, переплітаючись і розриваючись, як дві лінії долі, приречені зустрічати одна одну вічно, але ніколи не затримуватися надовго. Любов, втрата, смерть... і знову — як нескінченний подих пустелі.

І коли нарешті над руїнами Амарни піднявся світанок, білий, майже безбарвний, ніби випраний сонцем, сталося те, чого пустеля не знала багато століть. Два світлі відблиски, легкі, як подих, здійнялися у повітря й розтанули в золотому небі. Не було ні плачу, ні гуркоту — тільки тиша. Така, у якій відчувається не кінець, а щось болюче, остаточне, неминуче. Тиша, що схожа на прощання, яке вже не перетвориться на нову зустріч.

Саме в цю мить Герміона і Драко лежали поруч, напівзакутані в легку ковдру, притиснувшись один до одного. Їхні серця билися неспішно, наче після довгого забігу — рівно, але втомлено. І раптом вони відчули себе дивно вільними. Наче вийшли з чиєїсь тіні. Наче скинули з плечей не свої спогади, не свій біль — і вперше за довгий час могли вдихнути повітря на повні груди.

Герміона дивилась на світлий пісок, який повільно нагрівався після ночі, й думала, що ця безкрайність дала їм щось, чого вони ніколи не мали вдома: нагоду прожити чуже життя разом. І, можливо, трохи — зрозуміти своє.

Пустеля мовчала. Вперше — чесно, без загадок, без натяків, просто дозволяючи їм піти.

Через два дні високі стіни кабінету Міністра магії Єгипту здавалися схожими на клітку. Надто прямі. Надто чисті. Надто тісні після того світу, де не існувало дверей і стель — тільки небо й пісок. Каїр був гучний, яскравий, гарячий від життя. І це життя боляче контрастувало з тишею, яку пустеля залишила в них.

Міністр вручав позолочені сувої — урочисто, важливо, з тією поважністю, яку зазвичай носять старі храми. Перекладач промовляв кожне слово чітко, майже святково:

— За вашу сміливість... за визволення нашої землі від найбільшої загрози. Братство Ренуара знищене. Його лідер відтепер проведе життя в магічній в'язниці Абусірі. Ви повернули спокій там, де довгі роки була тільки тривога.

Герміона вловила в собі глибоку хвилю полегшення, таку сильну, що вона майже боліла. Наче хтось нарешті дозволив їй видихнути. Драко стояв поряд — рівний, зосереджений, майже незворушний, але його пальці міцно перепліталися з її, ніби він боявся, що варто її руці трохи здригнутися — і він знову втратить опору.

І у його погляді була нова зрілість. Не вимучена, не захисна — справжня.

Перед будівлею Міністерства, у теплому світлі каїрського сонця, їх чекали ті, з ким вони пройшли крізь вогонь і пісок: Амір, Гаррі, Альберт, Майкл, Тео, Блейз. Кожен — зі своєю історією. Кожен — зі своїм болем. І всі вони разом — ніби тимчасова сім'я, зібрана випадковістю, але тримана чимось значно міцнішим.

Прощання з ними боліло так само гостро, як і прощання з пустелею.

— Ну що, герой Єгипту, — сказав Гаррі, намагаючись говорити з легкістю, але голос йому злегка зрадив. — Бути поруч із тобою було честю.

Амір розсміявся, але в сміхові була надломлена теплота. Альберт і Майкл обіймали по черзі — коротко, стримано, але в цих коротких обіймах було більше, ніж у довгих промовах. Майкл прошепотів:

— Ти врятував нас усіх. Навіть якщо досі не розумієш цього.

Альберт додав:

— І чесно, витримати Нотта й Забіні одночасно... це подвиг окремого масштабу.

Амір хмикнув, але в очах блищало щось вологе, нетримке. Коли він підійшов до Тео й Блейза, їхня удавана холодність зникла, мов марево. Блейз обійняв першим — незграбно, ніяково, але з тією рідкісною щирістю, яку він зазвичай ховав за жартами.

— Ти... ну... ти крутий, друже, — буркнув він. — І не думай, що це прощання назавжди.

— Ми тепер зобов'язані підтримувати дипломатичний зв'язок, — урочисто пробормотав Тео, а тоді тихіше додав: — Особливо з близькими.

Сміх був теплий, але з присмаком болю — того сміху, що завжди стоїть на межі сліз. Бо всі вони знали: їхня спільна історія завершується. І інша вже не повториться.

І коли Амір нарешті підійшов до Герміони й Драко, його усмішка стала м'якою, майже сумною:

— Бережіть себе. Ви обоє вижили там, де інші зникали без сліду. Пустеля дала вам нове життя... не втратьте його.

Герміона обійняла його так, як обіймають рідних, яких не хочуть відпускати. Так, що пальці трохи тремтіли. Драко пригорнув Аміра міцно, коротко, але з тією вдячністю, що не потребує слів.

— Дякую, Аміре. За все.

І коли він відступив, щось у грудях у них обох ніби вигорнулося назовні. Порожнеча розширилася, стала важчою, глибшою. Бо вони залишали не просто країну. Вони залишали свою іншу реальність. Фрагмент життя, який ніхто інший не зрозуміє, не повторить і не забере.

Пустеля мовчала за їхніми спинами.
І ця тиша була вже не просто тишею —
а болючим, пульсуючим нагадуванням про те, що частинка їх залишилася там назавжди.

Сім місяців потому світ у кабінеті Герміони став іншим — не холоднішим і не теплішим, просто... вузькішим. Начебто стіни трохи зсунулись, мовчки спостерігаючи за тим, як вона метушливо кладе в валізу сувої, мапи, артефакти й стопку книг, які нормальна людина точно не брала б у відрядження.

Драко стояв біля стіни — бездоганний, спокійний, гострий, як вістря. Але всередині нього ходили невидимі бурі. Видно було по тому, як він схрещував руки, розводив плечі, нахмурювався. Він більше не приховував занепокоєння за колючими жартами — просто дивився на неї так, ніби намагався переконати очима, коли вже словами не міг.